Після Зборова про мене казано: вернувся, мовляв, Хмельницький до свого Чигирина на спочинок, і в Київ не заїздячи, кругом його пиха та розкоші, надбав собі з старшиною здобичі річ несказанну, а козаки на війні мало здобулися, бо вже торік всю землю попустошили і тепер вернулися до домівок з порожніми кишенями і саквами.
Може, ті, хто пускав такі поголоски, хотіли, щоб я й зогнив у наметі під дощами, не маючи сорочки на заміну?
Тоді, під Зборовом, до короля, що засів на маєстаті в пишнім шатрі великім, послав спершу депутацію козацьку, зодягнувши послів своїх у найліпші шати і звелівши їм триматися належно. Посли впали кілька разів на землю перед королем, з плачем признаючи вину війська всього і просячи милосердя, а тоді подали супліку до короля від імені всього війська, і знов падали й підводилися, та й знов падали й підводилися, так що й не збагнеш: стоять чи падають. Бо інші впадуть і лежать нерушно або плазують коло трону, а тут падають і миттю підскакують — шана чи глум? — таке лукавство козацьке.
А тоді й сам я прибув до короля. Мав насунуту на вуха оксамитову шапку з двома перами в аметистах, золочений атласний жупан, кунтуш волосяний атласовий з дрібними срібними петличками, стояв і не гнув шиї перед його королівською мосцю.
Козаки йшли за мною розгойдано й безберего. Затиснули королівську сторожу, оточили дороге шатро Яна Казимира гуком, піснями, несамовитістю. Пісні підіймалися до самого неба, від танку козацького земля вгиналася і здригалася до найглибших глибин, барила з горілкою літали над головами, жилаві руки підхоплювали їх заіграшки, видовжувалися жилаві шиї навстріч струменям пекельного трунку, вмочалися вуса, текло на твердих підборіддях, в горлянки лужені, які могли б перекричати труби Страшного суду і проковтнути всі вогні пекел.
…Якби мені зранку
Горілочки склянку
І тютюн та люльку,
Дівчину Ганнульку!
…Ой густий очерет, та й лепехуватий,
Чи ти ж мене не впізнав, пришелепкуватий?
…Танцювала риба з раком,
А петрушка з пастернаком.
А цибуля з часником,
А дівчина з козаком.
— …Ой козаче чорновусий,
Чому в тебе жупан куций?
— Мене дівки підпоїли,
Жупан мені підкроїли.
Я з’явився в дорогому вбранні, а король не міг і перевдягнутися. Шатро все в золоті та шовках, а Ян Казимир — пронизаний потом, в бруді й розчухраності. Сидів на похіднім троні, вкритім коштовним аррасом, смикав головою, кривив уста, вдаючи монаршу пиху, але мова його була лагідна, тільки обіцяв, а не погрожував, — і я не втерпів: "Гаразд, королю, мовиш!", віжества й учтивості ж ніякої проти королівських слів не вчинив ні словами, ні в чім іншім, від чого вжахнувся царський посол у Варшаві Кунаков і, мабуть, налякав московських бояр моєю зухвалістю козацькою.
Я ж ще тоді, після Зборова, перед московським посланцем Литвиновим, випивши здоров’я царське, сказав: "Не того мені хотілося, і не так тому було бути, та не поволив цар, не пожалував, помочі християнам не дав на ворогів". І, так кажучи, заплакав. Шкода говорити!
Тінь ханської погрози вдарити на мене лягла на Зборівський пакт, вписано туди пункти про мою згоду на повернення шляхти на Україну, проклинав мене народ, проклинали мої старшини, проклинала й шляхта, якої я однаково ж не пустив у її маєтності, — за все мав платити я, бо ж я — гетьман, я — Богдан.
За все треба платити на сім світі. Були безіменні досі, тепер обрели імена, але якою ж ціною гіркою. Може, так і треба? Безжальність історії?
Я не бачив неба під Зборовом. Тяжкі хмари, дощ, туман, пригніченість і занепад душевний. Де ті простори чигиринські, де степові безміри, високі собори білих хмар рівнинних, сонце, блакить?
Чорні дими вставали із землі, далекі заграви охоплювали простір, навіть небо не могло почуватися безпечним, а що ж простий чоловік?
Смуги вітру, тиші й крові на землі й на небі, протилежність світів, зіткнення, скрегіт, крик, зойк.
Король, не маючи чим платити ханові під Зборовом, таємно дав йому згоду вибрати ясир з українських земель, і хижі чамбули розскочилися навсібіч, аж за Дніпро і на Брацлавщину, так що ні Небаба, ні Нечай не встигли й схаменутися на те, що діялося в їхніх полках. Мені ж у подяку за все зосталася пісня — прокляття:
Бодай Хмеля — Хмельницького перва куля не минула,
Що велів брати дівки, й парубки, і молодії молодиці!
Парубки йдуть гукаючи, а дівчата співаючи,
А молодії молодиці старого Хмеля проглинаючи:
Бодай того Хмельницького первая куля не минула,
— А другая устрілила — у серденько уцілила.
О мій безжальний народе!
35
Два роки між Зборовом і Берестечком. Безглузді рани на тілі народу, на тілі землі. Чи досить двох років без війни, щоб залікувати ті рани? Не можна відняти в людей минулого, але як же легко позбавити їх майбуття! Я мав дбати про майбуття, про гідність і гордість, подолати ворожість, заздрощі, нерозум, боягузтво, неминучу неправедність влади, одринути саму думку про нашу нібито споконвічну нижчість перед тими, хто гнобив нас і смоктав соки землі нашої. Вважали: ми не здатні ні на що. Вважали: все тільки для них і для їхнього Бога. Вважали: століття треба нам подолати, щоб бодай наблизитися до них.
А мені досить було й тих двох скупо відміряних років, щоб з’явилися і церкви, і школи, і освіченість, і спосіб життя, і одяг та будівлі, і вміння жити, і навіть пиха та ще й те, що не треба. Знання й освіченість рятівні для людей чи згубні? Сотники походжали довкола мене товсті й здоблені, а полковники ще товщі й ошатніші — де набралися, звідки з’явилися, в кого навчилися? Сяяли золотом, шаблями поблискували по — шляхетськи, коли вже добувалися всього, тоді ще кожен хотів мати бодай пару соболів, бо ж соболі — неприступні й за золото, придбати їх ніхто не міг, тільки отримати в дар за високі заслуги або за підступи, а як розрізнити — де заслуги, а де підступи?
Я питав про се отця Федора, коли по весні їхали ми на пасіку коло Суботова, мій сповідник довго їхав мовчки, тоді звернув на поле до залишків солом’яної скирти потемнілих, зліз із коня, підняв підку в одному місці, в другому, в третьому, показав мені мовчки. Земля під змервленою соломою була порита звивистими безладними рівчачками. Мишачі нори. Що в тім дивного?