Нечай лежав у башті замковій на килимі, з червоною китайкою під головою, свічі горіли довкола забитого, святий отець читав молитву.
Найманці з шляхетського війська обклали священика вогнем і так спалили. Гавратинського розстріляно. Нікого не помилували в Краснім, здобич велику загорнули, мовляв, нехай ті стидаються, що досі за Віслою курей давлять, не поспішаючи на війну, люд галицький об’їдають.
Поки живий був Нечай, часом виявляв свій норов крутий і непоступливий, проти самого гетьмана піднімав голос, та однаково почувався я, мов за крутою горою, як стояв він у Брацлавській землі. Знала про се й шляхта, недарма ж і над мертвим надругалися, посікши тіло його на дрібні шматки й кинувши в воду, а голову одрубавши і сховавши в костьолі.
Та поз’їздилися пани та стали сумувати:
Ой де ж бо нам Нечаєнкову голову сховати?
Ой сховаймо його головоньку а де церква Варвари,
Ой щоб розійшлася по всьому світу Нечаєнкова слава!
В смерті своїй знайшов безсмертя. Полинули по всій Україні пісні про Нечая. Вдарила куля в Нечаеве серце, а вразила серце народу цілого.
Чи не той то хміль хмелевий, що в меду купався,
Чи не той то козак Нечай, що з панами грався?
Чи не той то хміль хмелевий, що по тиках в’ється,
Чи не той то козак Нечай, що з панами б’ється?
Не вважали вражі пани на хорошу вроду:
Драли тіло по кусочку, пускали на воду!
В костьолах правили "Те Deum", дякуючи Богові католицькому за побіду і щасливий початок війни з козаками. Мовляв, Нечай мав іти на Підгір’я, опанувати й злупити Краків, а там до нього могла б пристати сила польського хлопства.
Калиновський мерщій надіслав мені листа, в якім називав Нечая "сей зачинатель злого" і запевняв, що найбільшим його бажанням "зістається, аби в вітчині нашій зацвів бажаний спокій". А сам мерщій узяв Мурафу, Шаргород, Чернівці, став чистити Подністров’я, хотів полатати свої діри і намірився скінчити останок зими і трудів своїх розбишацьких у Вінниці, яко місті просторім, мене ж перед панами вельможними величав тільки "паскудною бестією", а запорожців — монстрами, бо чинили опір і не піддавалися його кровопускам.
Кисіль писав до мене теж: "Милостивий пане гетьмане, мій великомилостивий пане брате! З початку світу при пшениці кукіль, а при костелі, або по — нашому — при церкві Божій, має чорт каплицю". Натякав, що такою чортовою каплицею була робота Нечая, та забув, що я трохи іншої гадки і радше прізвисько те віддав би Калиновському.
Той напав підступно на Ямпіль, коли там був ярмарок і з’їхалася сила безоружного люду. Ввірвалися вночі, задзвонено на ґвалт, люди кинулися втікати за річку, проломився міст, всі стали тонути, не було рятунку.
У четвер на сиропусному тижні я вирушив з Чигирина. Коли пани почали війну, то будуть нею ситі. У Мотрони боліла голова. Ні виїхати зі мною в степ, ні провести бодай за брами чигиринські, ні вийти на ґанок гетьманського дому. Лежала напівмертва, лице як залощений досвіток, сіре, очі позеленілі од болю, чужі очі під чужими бровами, зламаними терпінням, і якась відчуженість у тих очах, що межувала з шаленством, тільки крик незгоди, болісний і трагічний крик — стогін, крик — скарга, крик — розпука її, Мотрончин, полоснув мене по самому серцю: "Ні! Ні! Ні!" — аж я став на порозі і вперше в житті завагався тяжко: а може, не треба мені йти на сю війну? Чи мало маю полковників і. старшин? Чи не досить з мене перемог? Чи не ліпше покерувати військом з своєї столиці, з височин гетьманських, де степи й орли? Був найнещасніший зі смертних. Життя знівечене обов’язками, потребами і докорами сумління. Зненацька відчув, що дух мені гасне, а чим його засвітити — не знав. Стояв на порозі, ждав, що Мотрона зможе свої хворощі, зведе голову, промовить до мене, і світ заграє для мене, засяє і засміється.
Лежала мов без душі.
Чим вона тримала мене? Молодістю? Тілом? Голосом? Поглядом? Ні! Неприступністю, отим запеклим "Ні! Ні! Ні!", яке вабило, але й відлякувало, відтручувало, гнало мене. Я заплющив утомлені свої очі, тихо штовхнув важкі дубові двері, був тут ще, в домі своїм чигиринськім, і вже не був, полинув понад землею своєю, високо над хмари сиві од морозу, далі й далі від свого гнізда, в яке — ще не знав сього тоді — не було мені вороття. "Білих ручок не ламай, ясних очок не втирай…" Мисль моя ширяла у найдальших високостях, тіло рвалося за нею, став я безплотним, мов дух Самійлів, а може, то Самійло і вів мене, поняття зла й добра, злочину й цноти, ґвалту й справедливості злилися в моїй душі, я бачив на дверях хат напит сані кров’ю слова, що їх незмога прочитати, бачив, як розверзаються могили, як грають світла над латинськими церквами, що стриміли там і там на моїй землі, і чув гомін свого народу. Не пісню й не сміх, а радше плач і скорботу. Одні плачуть, інші теж не сміються. Де ж ти, гетьмане Хмелю, захиснику й збавителю? Не розрізняв голосів, слів, звуків — усе зливалося в суцільне зітхання, гнів, невдоволення, обурення, стогін, зойк і німоту.
Чутиму свій народ навіть умерши.
Почую й німого хлопчика, який під Стіною спалив стіжок сіна, лишивши сотню шляхетських коней негодованими. Поставлений перед Калиновським, хлопчик не вмів ні виправдатися, ні заплакати. Був німий, стояв і дивився на вельможного пана, безмовно питаючи його: що та сотня негодованих шляхетських коней, коли народ віки цілі обідраний і обібраний, голодний і знедолений? Кров бризкає в лице світові, а він втирається й мовчить.
Калиновський велів скарати хлопчика на смерть.
Чим же тепер мав би я мірити світ шляхетський? Я зайшов надто далеко, аби вертати назад. Вирушив назустріч своїй гордій і печальній славі й скорботі найтяжчій. Позаду мав виграні битви, але й бунти, непослух, нерозуміння, сваволю, наклепи, злобу й підлість. Я хотів, щоб народ визволився не тільки від шляхти, а й від забобонів і принизливих почуттів, я все шукав, де ліпше, боронив любов перед себелюбством, віру перед пустослів’ям літургійним, світ перед дріб’язком щоденності, сумління перед цинізмом, людину перед приниженням — і чого досяг?
Знов універсали, щоб кожен козак мав п’ять фунтів пороху з собою і п’ять кіп куль. Знов полки під хоругвами і хмари посполитих, — плугатарів, погоничів, будників, могильників, пастухів, броварників, які збігаються з усієї землі під гетьманський бунчук. Знов посли звідусюди з листами від володарів то заспокійливими, то невздержливими, то крутійськими, як посол від Лупула, аж я того посла велів зв’язати, і він ніч пролежав у путах, так що сидів тоді за столом гетьманським дуже тихо.