I
Було то не давно і не пізно, а так в самій середині. Жив тоді в нашім краю один пан багатий, котрий дожив до двадцять п’ятого року, а не чув ані разу про біду. Цілком не розумів, що значить се слово. Його отець тільки що вмер, ситий слави і віку, маєток лишив великий і добре загосподарований. Шпихліри, каси повні, повні стодоли і обори, слуги вірні і прихильні панові, славне ім’я предків, здоров’я, молодість і краса — чого ж більше можна жадати від долі? Тож нічого не жадав молодий пан. Жив по-панськи, вітцівського добра не марнував, в політику не вдавався, віддавав богу, що боже, а цісареві, що цісарське, і на тім кінець.
I був би молодий пан таким робом прожив увесь свій вік, коли би не випадок, на око дрібний, що одначе знищив його супокій, затроїв життя, зруйнував маєток.
Одної суботи пішов пан по смачній вечері на прохід до огороду, з огороду зайшов на гумно, а з гумна до стодоли. В стодолі стояла ціла купа людей: підданих хлопів, дозорців і панських двораків, а з-посеред тої купи долітали до панського слуху якісь лускоти, ніби молочення, але помішане з жалібним криком і стогнанням. Зацікавлений, вступив пан, щоб поглянути, що то діється. Цікавий побачив образок. Під стіною на кріслі сидів головний завідатель панських дібр і голосно числив, поглядаючи від часу до часу в невелику книжечку. На тоці лежав розтягнений мужик і йойкав, і стогнав, і кричав. На його руках, плечах і ногах сиділи три сильні драби, а два інші прали канчуками в те місце, відки ноги ростуть.
— Що ви робите!? — питає цікаво пан.
Завідатель станув перед паном, уклонився і сказав:
— То, прошу пана, Гриць Шуліка відбирає свою тижневу порцію.
— За що?
— Три рази спізнився на панщину.
— А так! — сказав пан, заспокоївши свою цікавість, і хотів відійти.
— Ой, бідонько ж моя, бідонько чорна! — крикнув мужик, розтягнений на тоці. — I на полі щодня били за спізненє, і тепер ще б’ють. А в мене жінка хора дитина вмирає, біда дома, нема що раз в рот вложити — і не спізняйся!
Дальші слова заглушив поновлений лускіт батогів о тверду, висохлу хлопську шкіру. Але пан, почувши ті слова, нагло станув, зворушений ними, потім вернувся
І махнув на гайдуків, щоб перестали молотити.
— Що ти говориш про біду? — запитав він Гриця. — Що се таке?
Гриць піднісся з землі і витріщив на пана свої сиві очі.
— Біда, паночку? — вистогнав. — Що то біда? Біда, то біда, пек їй! То наш щоденний хліб.
— Ваш хліб? Як же вона виглядає? Нічого про неї я досі не чував.
— Га, то пан щасливі. А я дотепер не чув про такого, хто би її не знав.
— Отже, ти її знаєш?
— Ой, паночку, відколи мене мати на світ народила.
— Ну, то покажи її мені!
Мужик стояв і почав чухатися в потилицю.
— Як же я її ясному пану покажу? Вона всюди є.
— Брешеш, хлопе, бо в мене її нема.
— Дай, боже, пану здоровля! — сказав мужик, кланяючись пану до ніг. — Але зате я її бачу. Для мене все біда на світі.
— Кажи, що?
— От ті канчуки, наприклад, мій нинішній біль хіба не біда?
— Брешеш, драбе, то заслужена кара.
— А панщина хіба не біда?
— Брешеш, шельмо, то святий обов’язок.
— А той голод і холод, що терпимо в хаті, хіба то не біда?
— Брешеш, то через твоє лінивство.
— А слабість жінки і дітей хіба не біда?
— Брешеш, то воля божа, що для твого ж добра насилає проби на тебе!
Мужик стояв остовпілий, не вмів нічого більше сказати.
— Но, скажеш мені, де властиво твоя біда, чи ні? — грізно крикнув пан.
— Га, паночку, найбільша моя біда тота, що я на світ народився.
— Так? То ти будеш блюзнити пану богу? Кладіть його, хлопці, і валіть йому решту, кілько ще там йому належиться, а крім того, десять київ в додатку, нехай не ображує пана-бога.
Відійшов пан, а мужик, нічого більше не кажучи, сам положився на тоці, щоб відібрати решту своєї "заслуженої кари"...
II
А пан тим часом ішов дальше і думав. Любив думати сей пан.
— Бреше, шельма хлоп! Дурне слово винайшов, щоб покрити власне недбальство, лінивство і глупоту. Хто працює, той має. Хто сповняє свої обов’язки, той має чисте сумління. Хто рано встає, тому пан-біг дає.
Гарно думав пан і розумно, забув лише, що він сам не працював, а мав, не сповняв жадних обов’язків, а чув себе найспокійнішим на світі, а рано вставати ще змалечку не любив страшенно.
— Але я їх відучу від того! — говорив він дальше сам до себе. — Не позволю більше говорити такі дурні слова, або нехай мені покажуть тоту біду, нехай її сам побачу, сам зазнаю. Доки сего не буде, ні за що в світі не повірю, що вона є на світі. Адже ж я бачу, і чую, і розумію, як бог приказав, так самісінько, як кождий чоловік, як кождий мужик. Так само бачу сонце, блакить неба, зелень дерев, чую піяння когута і лускіт ціпів, усе так само. Для чого ж він каже, що всюди бачить біду, а я ніде не бачу її? Бреше лайдак, та й годі.
Розумний був пан, в школах учився, не вірив тому, що пан-біг уліпив шляхтича з іншої глини, як мужика, тож і зовсім розумно міркував, що коли однакові очі, то й бачити мусять однаково.
Власне, йшов пан стежкою через величезний овочевий сад, коли нагло перед ним з криком перебіг обдертий сільський хлопчина, а за ним щосили гнав старий, кривий на одну ногу садівник, махаючи суковатим костуром. Хлопчина, придержуючи лівою рукою капелюх на голові, а правою махаючи, як веслом, скочив через рів, видряпався на пліт і, мов грушка, покотився з нього на другий бік. Був би садівник, може догнав і зловив його на плоті, але, сарака, не зміг перескочити рова, розігнався в своїм запалі і, замість на другий бік, ляпнув у саму середину рова, по коліна в болото.
— Що тут діється? — крикнув пан, станувши над берегом рова, з котрого насилу старався вилізти старий садівник.
— Ет, ясний пане, — стогнав старий, — біда моя з тими хлопчиськами. Лише відвернуся, зараз один з того, другий з другого боку до саду закрадається, яблука краде.
Пан стояв і грізно поглядав на нього.
— Біда, кажеш? Що то значить біда?
Садівник подивився на пана не мудріше від мужика.
— Біда, ясний пане, то... то... то біда та й по всьому.
— Не кпи собі з мене, старий дурню, кажи докладно, а коли ні, то ще нині прожену тебе зі служби.