— А нехай бог боронить, ясний пане! — крикнув старий. — А де ж би я подівся на світі? Я у небіжчика старого пана...
— Дуби смалені плетеш,— перебив пан,— не про те питаю! Кажи, знаєш біду?
— А хто ж її не знає, ясний пане?
— Ти за себе відповідай, а не за хтося! Знаєш її? Що вона за одна? Як виглядає?
Старий з зачудованням поглянув на пана. В голові йому майнула думка, чи пан буває не вдурів?
— А як же має виглядати, прошу ясного пана,— сказав, прижмурюючи повіки. — Подібна до старої баби, в лахманах, боса, голодна і нічим її наситити не можна.
Розгнівався пан на такий невчасний жарт.
— Що ж ти, блазню, думаєш, що я дурень такий, як ти, і плетеш мені дурниці. Хочу її видіти, хочу з нею познайомитися.
— Не дай того боже ясному панові,— скрикнув старий.
— Не плети нісенітниць,— крикнув пан,— коли я хочу! Або мені покажеш її ще нині, або не маєш у мене місця.
— Та відки ж я її візьму?
— Звідтам, де вона є. Таж ти її знаєш!
— Мій боже, вона є всюди, і кождий її бачить, а хто її не бачить, той щасливий у бога, того вже так пан-біг сотворив, щоб усе лише добре і гарне на світі бачив, а біди ні. Ясний пане! Най пан бога не ображує і не викликає вовка з лісу!
Але пан уже не слухав тої просьби і, відходячи, крикнув до старого:
— Ще нині хочу бачити її. А коли мені не покажеш, то щоб завтра і сліду твойого в моїх добрах не було.
Старий стояв мов оголомшений. От так маєш! За тридцятилітню вірну службу така заплата. Для якоїсь панської примхи він мусить на старі літа тратити кусник хліба. I що такого сталося панові? Яке лихо підшепнуло йому тоту нещасну гадку про біду? Старий думав і ні до чого не міг додуматися.
III
Повертаючи до свого двора, побачив пан на подвір’ї купу старостинських посіпак, і гайдуків, і міських поліцаїв, що вели двох людей, зв’язаних, обдертих і покровавлених.
— Що то за люди і куди їх ведете? — запитав пан.
— То розбійники і розбишаки, напали на одного купця і ограбували його в лісі, аж ось ми зловили їх.
— Ми невинні люди,— благальним голосом закликали ув’язнені,— ми йшли супокійно дорогою, коли вони зловили нас. Біда вигнала нас із хати, біда ввігнала ще в гіршу біду.
Як опарений скочив пан, почувши ті слова.
— Брешете! — крикнув. — Та біда, про котру говорите, то ваша власна вина. Не вірте їм, слуги закону! Кілько раз із уст таких лайдаків чув я слово "біда", стілько раз переконувався, що вони закривають тим словом власну вину.
— Ми прийшли до ясного пана, щоб нам пан позволили умістити їх через ніч у безпечнім місці, поки завтра поведемо їх до міста,— сказав начальник посіпак. — А тим часом можна й перевести з ними слідство, як належиться.
— Радо сповняю ваше бажання і прошу всіх на нічліг. I на слідство також позволяю.
I пан прикликав своїх гайдуків, щоб були до помочі при слідстві з арештованими. Коли ті не хотіли добровільно признатися до сповненого злочину, принесли панські слуги розпалені шини, котрі приложено до стіп ув’язнених і держано доти, доки не призналися. Потому, стогнучи, зі спаленими підошвами, вони були вкинеиі до пустого мурованого шпихліра. А пан, утішений своїм щасливим здогадом, пішов до покоїв.
"Так є,— думав він. — Ті люди, мов діти: кажуть, що биті, а не кажуть, за що. Наслідки власної своєї вини і підлоти називають бідою. Бажають спастися від неї, а не позбуваються своїх блудів. Відтепер маю певну міру в руці, маю ключ до пізнання людської вдачі. Хто каже, що йому біда, у того або сумління нечисте, або голова немудра. Тою мірою буду їх мірити і всім покажу, що добре на тім вийду. А передовсім із моїх слуг не стерплю ані одного у себе, котрий заїкнеться про біду".
I пішов пан до касієра, що, похилений, числив і числив при світлі лойової свічки.
— Ну, що ж там у тебе, мосьпане? — спитав пан.
— Біда, ясний пане, в тім місяці доходи не покривають видатків.
— А, так? — сказав пан, червоніючи з гніву. — Добре, завтра віддаси мені, мосьпане, касу і книги, не маєш у мене більше місця.
— Але ж, ясний пане,— простогнав касієр, блідніючи цілий як хустка. Пан, одначе, не слухав. Ішов на гумна, де гуменний тільки що скінчив перегляд худоби, пригнаної з паші.
— А що ж там, гуменний, як у вас іде? — запитав пан.
— Біда, ясний пане, десь пастух у лісі дві корови згубив.
— Здаси завтра свою службу іншому, я більше не потребую твоєї служби.
— Але, ясний пане! — йойкнув гуменний, мов громом поражений, але пан був уже далеко. Там конюший доглядав, як поєно з дубових відер панські цугові коні.
— А що там, пане конюший? — крикнув здалека пан.
— Та біда, ясний пане, буланий огерик зломив ногу.
— Там до чорта! — крикнув пан. — Прийдеш мені завтра до обрахунку, не маєш у мене більше служби.
Конюший станув, мов обмитий зимною водою, і м’яв у руці здоймлений капелюх, але не сказав ані слова. Тим часом пан ішов уже напротив польового, котрий вертав з поля.
— Ну, що там у полі? — запитав його коротко.
— Біда, ясний пане, вчорашній град витовк нам лан вівса під лісом.
— Не маєш, аспан, відзавтра в мене служби! — ревнув пан і, як біснуватий, побіг дальше. Напротив нього, поважно ступаючи і оглядаючися довкола, йшов головний завідатель панських посілостей, чоловік хоч із шляхетським гербом, але з жидівською душею. Тримав він цілу службу в кліщах, пильнував усього, запобігав і щадив, знаючи, що, чим більше буде на купі, тим більше можна з тої купи взяти для себе, не лишаючи ані сліду, ані підозріння. I тепер, власне, він обчислював, що в минувшім місяці приросло для його кишені і до якої суми заокруглиться збита вже кабза, за котру думав вкоротці набути одно з гарних дібр у близькім сусідстві.
— Ну і що ж там, пане брате? — сказав до нього пан.
— Все добре, ясний пане,— усміхаючися, сказав завідатель.
Аж зітхнув пан, аж на серці йому полегшало. Вічна біда, від котрої зачинали свої відповіді найстарші й ніби найвірніші слуги його вітця, зачала наповняти його перестрахом. Зачинав чути себе окруженим злодіями, розбишаками й опришками. Тож незвичайно урадувався, подибавши хоч одного чесного чоловіка, у котрого сумління чисте, котрий не мав потреби своїх провин або лінивства покривати тим глупим і безбожним виразом "біда". Щиро стиснув пан руку вірного слуги і приятеля і, приязно з ним розмовляючи, пішов додому.