знову робить хлопця глузливим та іронічним. Лише невиразна бацила
люті нікуди не хоче щезати, вільно розгулюючи у мізку спудея-
філософа. ' •
А для Назара братові кроки воскресили у пам'яті чувані історії про прощання навіки, відречення від світу, чернечі обітниці, церковне ім'я, мелодію "Вічної пам'яті" і пелюстки, що ними усипають чернечу одіж...
Відколи розпрощався із Остапом на київському вокзалі, ніяк не міг змиритися, пробачити, забути братового хамства. Та йому енцефалографію треба робити, бо, відколи поїхав до Києва, наче вщепив йому там якийсь учень Йожефа Менгеле чужорідні мізкові клітини. А у тих клітинах уже не знайшлося місця на пам ять про їхні спільно проведені шкільні роки і братні розмови. Боже, як я його любив, руку готовий був підставити під циркулярку, якщо би було потрібно для брата, їхав до Києва, як на велике свято. І що сталося??? Невже може бути така нагла підміна людини; у мене, на повному серйозі, часом складається враження, що це якийсь всесильний злий геній медицини змінив Остапові розум, залишивши, для більшого жаху близьким, лише тілесну подобизну. І мучиться бідна братова душа, обплутана обіймами наймодерніших нейролептиків, а провідний спеціаліст із впровадження енцефалопатологій лише регоче холодним сміхом медичного маніяка, скромно уточнюючи: "Ну як, сподобалася моя робота?"
Назар не розповідав батькам про свою муку, однокласникам такі речі нецікаві, це ж не привезені свіжі враження від крутої гри київського "Динамо". Священик, старенький такий і висохлий, як нетлінні мощі, лише кивав пальцем. Не можна, сину, не любити близьких, зле зробив, що хотів вдарити брата, треба молитися, молитися. Назар ще збирався багато йому розповісти, але до сповіді вишикувалася черга прихожан, священик квапився, адже він один, а пастви багато. Назар молився, легше ставало ненадовго, Боже, чому людина така самотня і беззахисна? Ні селяни, ні артисти, ні міністри не застраховані від важкої хвороби, втрати таланту, енергії, віри; і вже нікому вони тоді не потрібні. Забуваються усі заслуги, не цікавить їхнє здоров'я, покладене на вівтар абсурдного молоха, а колишня слава стає лише випотрошеним і відразливим опудалом. Забуті усипальниці колишніх
знаменитостей, міль, яка нищить сторінки колись найпопулярніших книг, хробаки і стерв'ятники, що пожирають бездиханні тіла, непотрібні речі, колишні об'єкти біснуватої фетишизації...
А що вже казати про простих безіменних тружеників зі своїми конкретними долями, зворушливими мріями, над якими глузують зловісні і щербаті мойри? Ще вчора щасливому і егоцентричному видавалося, що хапнув Бога за бороду, а сьогодні — лише розпука, порох від планів і сподівань... Але і скручені у неприродних позах, спотворені гримасою невиповілих вмерлих таємниць самогубці — не вихід, тільки свідчення безсилої приреченості людини. А де вихід, ти, що єси на небесах?
Десь через місяць після невеселих київських гостювань Назар понуро брів їхнім тихим і сірим райцентром. Хмари, здавалося, висіли безпосередньо над невисокими будинками. Якби тут звідкись виринув хмарочос, то неодмінно зачепив би цю сіру і важку попону переддощової безнадії. Низькі провінційні хмари нагадували розповнілу і трохи обрезклу 45-річну жінку, котра у тяжі і, переносивши дитину, ніяк не може розродитися....
Так нецікаво стало вчитися, такі нудні і висмоктані їхні педагоги, мовби ця школа зібрала під власний дах найсіріших і найпересічніших учителів, щоб вони поширювали учням, наче швидконогу інфекцію, власну вимотаність, спустошеність та нецікавість. Іноді хотілося підійти до котрогось сіяча вічного і вліпити йому в голову жорстокого щигля, може би, хоч тоді стрепенувся, крикнув, скотився до істеричного тонкого вереску, та що завгодно, лише не це: "Учні! Відкрили підручники і читаємо параграф вісімнадцятий" або "Кисільчук, не фантазуйте, такого немає у підручнику". Ці автори підручників, що мають свої болячки і проблеми, навіть не підозрюють, із яким аксіоматичним фетишизмом сприймаються їхні вторинні та зіжмакані думки, управлені у несхитні канони методичних постулатів. Вони навіть не уявляють, якими ідолами та божками є у сотнях тисяч шкіл країни, що територією майже дорівнює Франції! Але — парадокс — вони як люди, білкові субстанції, не цікавлять учителів, значна частина яких не спромоглася би назвати і по батькові автора несхитного ідола, управленого у некрасиві та невиразні палітурки.
Що робити після школи? Остап мав ясну мету — вступити до київського вузу, стати філософом або психологом, бо на дипломата не потягнув би. А я? Яка у мене мета? Так часто переповнене серце чимось таким... ну таким, що я сам нічого не розумію. Нещодавно хотілося стати лікарем, акуратна зелена уніформа, білої не можу терпіти, білу нехай носять торговці мукою; операційна, знівечені після-аварійні тіла, ти даруєш їм друге життя, перепустка до якого знаходиться на кінчику скальпеля, що ним орудуєш із майстерністю напівбога. А вчора, до речі, подумав, що непогано було би стати священиком. Але тоді обов'язковий целібат, бо воркотлива попадя
і сільська парафія не для мене. Навчання у Римі, католицький єзуїтський вишкіл, екуменічні проблеми, а можливо, і чернеча ряса. Заміна імені, відречення від світу, божественна тиша келії, бліда монаша рука, котра благословляє і зцілює сум'яття душевне...
Раптом над вухом пролунало: "Добрий день! Візьміть, будь ласка, нашу книжку". Назар обернувся. Перед ним стояли хлопець і дівчина: спокійні, усміхнені, акуратно зодягнені.
— Для чого вона мені? Додасть настрою? — огризнувся Назар.
— Усяке добре давання та дар досконалий, як сказано у Якова,
походять від бога. У вас поганий настрій? Більше думайте про бога, —
тарахкотіли в унісон хлопець і дівчина.
— Якого бога?
— Єгову, брате, Єгову! Тенета відчаю ловлять тих, хто не з богом.
До речі, серед осіб віком від 15 до 35 років самогубство стало, цитую
французьку газету "Монд", однією із трьох головних причин смерті.
— А хто із Єговою, на того спадає благодать? — пробував сумно
зіронізувати хлопець.
— Аякже! І вони щасливі свідчити великий прихід Єгови! Адже