– Ох, який ти в мене невтомний хлопчик! – сказала Дора однієї ночі, коли я, замикаючи конторку, зустрівся з її очима.
– Яка ти невтомна дівчинка! – відповів я. – Це буде правильніше. Тобі треба йти спати, не чекаючи на мене, голубонько. Це занадто пізно для тебе.
– Ні, не відсилай мене спати! – благала Дора, підходячи до мене. – Будь ласка, не роби цього.
– Доро!
На моє здивування, вона заридала, поклавши голівку на моє плече.
– Ти нездужаєш, моя мила? Нещаслива?
– Ні. Цілком здорова і дуже щаслива! – відповіла Дора. – Але скажи, чи дозволиш ти мені лишатись і дивитись, як ти пишеш?
– Ну, що це за видовище для таких гарненьких оченят опівночі, – відповів я.
– Вони справді гарненькі? – відгукнулася Дора, сміючись. – Я така рада, що вони гарненькі!
– Маленька марнославна дружина! – сказав я.
Але то було не марнославство, то була тільки невинна радість, викликана моїм компліментом. Я це добре знав і раніше, ніж Дора сказала мені це.
– Коли ти вважаєш мої очі гарними, то скажи, що я завжди можу лишатися з тобою і дивитись, як ти пишеш! – мовила Дора. – А ти ж справді вважаєш їх гарними?
– Дуже гарними.
– Тоді дозволь мені завжди лишатись і дивитись, як ти пишеш.
– Боюся, що від цього вони не стануть яснішими, Доро.
– Ні, стануть! Бо, хлопчику мій розумненький, ти мене не забуватимеш і тоді, як буваєш повний своїх фантазій. Ти не образишся, коли я скажу щось дуже, дуже нерозумне?.. Ще менш розумне, ніж завжди? – питала Дора, зазираючи мені через плече просто в очі.
– Що це за дивна річ? – спитав я.
– Будь ласка, дозволь мені лагодити пера, – сказала Дора. – Мені треба щось робити всі ці довгі години, коли ти так пильно працюєш. Чи можу я лагодити пера?
Сльози мимоволі наповнюють мені очі при згадці про радість Дори, коли я сказав "так". Пізніше, коли я починав писати, вона вже регулярно щовечора сиділа на своєму звичайному місці, з величезною в'язкою пер на колінах. Тепер вона пишалася свідомістю того, що бере діяльну участь у моїй роботі, і раділа щоразу, коли мені потрібне було нове перо. Щоб зробити їй приємність, я міняв пера якомога частіше. І захоплення дитинки-дружини було для мене самого джерелом нових радощів. Траплялося також, що я давав їй переписати для мене одну чи дві сторінки якогось рукопису. Ось тоді Дора була в усій своїй славі! Готуючись до цієї великої праці, вона міняла фартушки, приносила з кухні ганчірки і навіть рушники, щоб витирати чорнила з пер, і щохвилини спинялася, щоб показати свою роботу Джіпові і посміятися разом з ним, немов Джіп розумів усі її думки і вчинки. Вона була цілком переконана, що праця її далеко не закінчена, якщо не підпише вона в кінці свого імені. І підписавшись, вона урочисто подавала свій твір мені на розгляд, і коли я голосно схвалював його, дитинка-дружина кидалася мені на шию, щиро радіючи. Всі ці спогади, прості й дрібні для інших, зворушливі для мене.
Незабаром вона дістала у свою власність ключі і почала без угаву дзеленчати по всьому будинку, походжаючи туди й сюди з маленьким кошиком, прив'язаним до її корсажа. Щоправда, ці ключі були тільки іграшкою для Джіпа, і нечасто мені щастило бачити замкненими місця, що до них належали всі ці ключі, але Дора була дуже рада, і я радів разом із нею. Вона була цілком задоволена цією фантастичною ознакою господарської розпорядливості, і ми обоє веселилися досхочу, немов господарювали в ляльковому будиночку, збудованому для дитячих розваг.
Так минало наше життя. Дора полюбила бабусю майже так само, як і мене, і часто розповідала їй про той час, коли вона уявляла її собі "сварливою, пихатою старою". Бабуся, здавалось, остаточно втратила свою колишню суворість. Вона пестила Джіпа, хоча Джіп ніколи не відповідав їй ласкою; слухала щодня гітару, хоча раніше я ніколи не помічав у ній особливої прихильності до музики; ніколи не нападала на наших недієздатних служниць, хоча приводи траплялися на кожному кроці; переходила пішки величезні віддалі виключно для того, щоб купити якусь дрібничку для Дори і зробити їй приємний сюрприз. Часто голос моєї бабусі весело лунав по всьому подвір'ю, коли вона гуляла в саду або стояла на ганку і кликала:
– Де Маленька квіточка?
VII. Містер Дік виправдовує сподівання моєї бабусі
Минув деякий час відтоді, як я покинув доктора Стронга. Мешкаючи неподалік, я бачився з ним досить часто, і, крім того, два чи три рази ми всією сім'єю приходили до нього обідати або пити чай. Старий Солдат розташувалася на постійних квартирах під докторовим дахом. Вона зовсім не змінилась, і ті самі безсмертні метелики пурхали на її чіпці.
Як і деякі інші тещі, що я їх чимало знав на своєму віку, місіс Марклгем любила розваги значно більше, ніж її дочка. Вона ладна була веселитись у будь-який час і, як досвідчений і старий воїн, удавала, ніби вдається до всіх цих розваг лише щоб догодити своїй коханій дитині. Бажання доктора розважити свою дружину неймовірно подобалося цій зразковій матері, і вона повною мірою схвалювала всі розпорядження містера Стронга.
Я не маю сумніву, що вона роз'ятрювала рану доктора, сама того не знаючи. Вмовляючи зятя полегшити долю молодої дружини, хитра теща мала на думці не що інше, як задоволення своїх егоїстичних нахилів, які не завжди відповідали її зрілому вікові; але разом з тим вона, якщо не помиляюся, посилювала в доброму докторі побоювання, що він – гнобитель своєї молодої дружини, і що між ним і супутницею його життя нема ніякої схожості в бажаннях, потребах і почуттях.
– Душа моя, – сказала вона йому якось у моїй присутності. – Ви самі бачите, що затворницьке життя має бути тяжким для нашої милої Енні.
Доктор добродушно кивнув головою.
– Коли вона дійде віку своєї матері, – вела далі місіс Марклгем, махаючи віялом, – тоді буде інша річ. Мене можете хоч до тюрми засадити; була б лише шляхетна компанія і партія у віст, то я навіть не захочу звідти виходити. Але я не така, як Енні, ви самі знаєте; і годі й казати, що Енні не така, як її мати.
– Правда, правда, – промовив доктор.
– Ви найкращий з людей... Ні, вибачте, – наполягала вона, коли доктор рухом руки хотів заперечити цей комплімент. – І я мушу сказати це вам просто в очі, бо завжди говорю про це за вашою спиною: ви найкращий з людей; але, звичайна річ, у вас не можуть бути – чи можуть? – так самі бажання і потреби, як у молоденької жінки.