Ми навмисно так докладно переповіли всі теми, яких торкався автор "Історії русів", щоб показати схему його історичного бачення. Не в усьому воно суголосне пізнішій історіографії, багато в його поглядах суб’єктивного, немало й незнання, але є й гаряче бажання розтлумачити перипетії свого народу. Основне оповідання взято із літописів Самовидця та Граб’янки (працею С. Величка, очевидно, автор не користувався), але він поширює виклад, дає більш-менш широке тлумачення подій чи підганяє факти під своє розуміння. По-справжньому демократично настроєний, протестує проти кріпацтва, деспотизму урядовців, що ставили себе вище законів (с. 165, 220, 229), проти насильства військ, релігійної нетолерантності, національної виключності і неоправданої погорди до чужинців, у тому числі й українців (с. 145, 204, 209); зате він повний щирого співчуття до долі свого пригнобленого народу. "Яка винагорода належить за кров народу руського (тобто українського.— В. ІП.), пролиту від гетьмана Наливайка до сьогоднішнього дня і пролиту великими потоками за те єдине, що шукав він свободи чи ліпшого життя у власній землі своїй і мав щодо того замисли, властиві всьому людству" (с. 213).
Автор "Історії русів" є ворогом тиранії, він вважав, що будь-яке насильницьке чи тиранське правління ніколи не буває міцне й довготривале, а обов’язково впаде як таке, що неуміцнене згодою та взаємними інтересами; коли ж на скинення тиранії буде піднято народне обурення, то воно має вважатися за справедливе (с. 59). В уста Богдана Хмельницького автор укладає думку, що всі народи, котрі живуть у світі, завжди захищали і захищатимуть вічно своє буття, свободу і власність, навіть тварини: плазуни, звірі, худоба, птахи — захищають свої становиська, гнізда і дітей скільки мають сили, та й природа подала живим істотам за Божим велінням знаряддя для самооборони.
Наводить автор і слова, нібито Б. Хмельницький сказав, що вимушені клятви не мають значення, і Бог поверне їх на голови тих, хто брав їх примусом і марно користався для того ім’ям його. Закони божественні, природні й цивільні завжди такі клятви знищують, і кожна людина має обов’язок перед Вітчизною, більший за природою від усіх клятв (с. 63—64). Український народ називає автор "Історії русів" "нацією малоросійською" Він засвідчив, що Україна не має природного захисту, що робить її "грали-щем невідомої долі і сліпих випадків", через що Богдан Хмельницький і виводить потребу протекцій. Старі козаки хотіли московської протекції, бо то народ одновірний; а молоді заперечували, бо "з’єднатися з таким неклю-чимим народом все одно, що кинутися з вогню у полум’я", та й духовенство перестерігало народ від того, бо "народ, що живе з ними (росіянами.— В. III.), доведений буде до такої бідності, що вбереться у рогожі і під рогожі" (с. 98).
Автор, зрештою, застерігає, що віра українців та росіян не тотожна, бо "вся віра в них складається в розбиранні образів та хрестів, і який з них ліпший, той і достойніший до пошанування і сильніший до людської помочі>> (с. 99). В уста татарського хана (до речі, прихильне до нього ставлення — ще одна ланка, що зв’язує "Історію русів" з А. Худорбою, адже початкове Худорбай — виразно татарське прізвище) автор укладав такі слова: "Війни з Московією є неминучі й безконечні для всіх народів, бо, незважаючи на те, що вона недавно вийшла з володіння татарського, і то єдино через міжусіб’я татарське, яким і тепер є данина, незважаючи на те, що в ній всі чини і народ майже неграмотні і безліччю різновірств і дивних мольбищ єднаються з поганством, а лютістю перевищують диких, незважаючи, кажу, на невігластво і грубіянство, нагадати потрібно прив’язливість їхню до самих дрібниць і вигадок, за які вони вели безглузду і довголітню війну зі шведами та поляками (йдеться про помилки в титулуванні царя. — В. Ш.), відмітивши в переписці з ними дещо нескладне в словах, за що і між собою вони безперестанно б’ються і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось недогідне і не за правом кожного (йдеться про розкол у російській церкві.— В. ПІ.). Згадати варто жадібність Їхню до владолюбства і домагання, при яких присвоюють вони навіть самі царства,— імперії Грецьку і Римську,— вкравши до того державний герб царств тих, тобто двоголового орла, що є начебто по наслідству їхнього князя Володимира, що був зятем царя грецького Константина Мономаха і йому належав, хоч той Володимир насправді був князь руський київський, а не московський, від скіфів він походив. Згадаймо, нарешті, непостійне правління їхнє царське і знищення самих царів, яких кількох вони самі замучили злочинно, а одного продали полякам на убій. А доказано, що там, де нема постійної релігії і добрих норовів, там і правління постійного бути не може, і русаки ваші (тобто українці. — В. Ш.) будуть плазувати між москалями, як вівці між вовків" (с. 134—135). Автор загалом вважає, що Московія порушила свої обіцянки щодо України, а Петро І українців "гнітить і озлобляє безсоромно" (с. 210).
Цю настроєність автора <<Історії русів" чудово, як на нашу думку, ско-ментував М. Драгоманов: "Якщо автор не любив московських порядків, то цілком не як вузький український націоналіст, а як оборонець прав людини (пор. промову, що він вкладає в уста Павла Полуботка перед Петром І на с. 229—230) і навичок новішої європейської культури — й замітна річ, що його виявлення московських порядків випереджають саме ті, які висловлювали великоруські ж ліберали й "западники"42. І справді, ставлення до тиранії в автора <<Історії русів" послідовно негативне. Через це він докладно описує кари, яким піддано тих, кого підозрювали в симпатіях до Мазепи, зокрема в Лебедині; підкреслюється, що за участь у війні проти шведів українці залишилися "без винагороди і подяки". Він засуджує Таємну канцелярію, вважаючи, що вона була "єдина в своєму роді у світі і тільки подобала до священної римської інквізиції", а Полуботкові автор вкладає в уста слова: "Кидати народи у рабство і володіти рабами та невольниками є діло азіатського тирана, а не християнського монарха, який має славитися і справді бути батьком народів" (с. 230). Міністерську канцелярію на Україні автор називає <<вичадом великої тої санкт-петербурзької Таємної канцелярії" (с. 238). Про українців (русів) він каже: "Відомо по історіях, що цей народ був самостійний і самодержавний із найвіддаленішої давнини під управлінням своїх князів, досить славних великими своїми діяннями та війнами. Та перше нашестя та спустошення татарське з ханом своїм Ба-тиєм завело його в протекцію литовську, а потім у з’єднання з Польщею. Це з’єднання розрушили самі поляки нечуваним і тиранським своїм правлінням, та свободу і вольність народну відновило правосуддя Боже, подвигнувши народ до неймовірної хоробрості та мужності" (с. 135—136).