Хвастовитість розбійника здалася мені забавною.— А сам як ти гадаєш?—сказав я йому,— чи справився б ти з Фрідеріком?
— З Федір Федоровичем? А чому ж ні? З вашими ж єнаралами я управляюся; а вони його били. Досі зброя моя була щаслива. Почекай-но, не те ще буде, як піду на Москву.
— А ти гадаєш іти на Москву?
Самозванець трохи задумався і сказав впівголоса: "Бог знає. Вулиця моя тісна; волі мені мало. Хлопці мої мудрують. Вони злодії. Мені треба бути на сторожі; при першій же невдачі вони свої шиї викуплять моєю головою".
— Отож! —сказав я Пугачову.— Чи не краще тобі відстати від них самому заздалегідь та здатися на милосердя государині?
Пугачов гірко посміхнувся. "Ні,— відповів він,— пізно мені каятися. Для мене не буде помилування. Буду я далі робити як почав. Хто знає? А може, й удасться! Адже Гришка Отреп'єв поцарював над Москвою".
— А знаєш ти, чим він кінчив? Його викинули з вікна, зарізали, спалили, зарядили його попелом гармату і випалили!
— Слухай,— сказав Пугачов з якимсь диким натхненням.— Розкажу тобі казку, яку в дитинстві розповідала мені стара калмичка. Одного разу орел спитав у ворона: скажи, вороне, чому живеш ти на білому світі триста літ, а я тільки тридцять три роки? — Тому, батечку, відповів йому ворон, що ти п'єш живу кров, а я живлюся мертвечиною. Орел і подумав: дай спробуємо і ми живитися тим самим. Гаразд. Полетіли орел і ворон. От побачили здохлого коня; спустилися й сіли. Ворон став клювати та вихваляти. Орел клюнув раз, клюнув вдруге, махнув крилом і сказав воронові: ні, брат вороне; ніж триста літ живитися падлом, краще раз напитися живої крові, а там що бог дасть! — Ну, яка калмицька казка?
— Вигадлива,— відповів я йому.— Але жити вбивством і розбоєм значить, на мою думку, клювати мертвечину.
Пугачов поглянув на мене з подивом і нічого не відповів. Обидва ми замовкли, поринувши кожен у свої думки. Татарин заспівав невеселої пісні; Савельїч, дрімаючи, похитувався на передку. Кибитка мчала по рівній зимовій дорозі... Раптом побачив я сільце на крутому березі Яїка, з частоколом і дзвіницею — і за чверть години в'їхали ми в Бєлогорську кріпость.
КАПІТАНСЬКА ДОЧКА
РОЗДІЛ XII
СИРОТА
Що у нашої у яблуньки
Ні вершечка нема, ні галузочок;
Що у нашої у княгинечки
Ні батька нема, ні матері.
Спорядити її нікому,
Благословити її нікому.
Весільна пісня
Кибитка під'їхала до ґанку комендантського будинку. Народ пізнав дзвіночок Пугачова і натовпом біг за ним. Швабрін зустрів самозванця на ґанку. Він був одягнений козаком і запустив собі бороду. Зрадник допоміг Пугачову вилізти з кибитки, в підлих виразах висловлював свою радість і старанність. Побачивши мене, він зніяковів; але швидко отямився,— простяг мені руку, кажучи: "І ти наш? Давно б отак!"—Я одвернувся від нього і нічого не відповів.
Серце моє защеміло, коли опинились ми в давно знайомій кімнаті, де на стіні висів ще диплом покійного коменданта, як сумна епітафія минулого часу. Пугачов сів на тому дивані, на якому бувало дрімав Іван Кузьмич, приспаний буркотінням своєї дружини. Швабрін сам подав йому горілки. Пугачов випив чарку і сказав йому, показавши на мене: "Почастуй і його благородіє". Швабрін підійшов до мене з своїм підносом; але я вдруге від нього одвернувся. Він здавався сам не свій. З звичайною своєю кмітливістю він, зрозуміло, догадався, що Пугачов був ним незадоволений. Він боявся його, а на мене поглядав недовірливо. Пугачов спитав про стан кріпості, що чути про вороже військо і тому подібне, і раптом спитав його несподівано: "Скажи, голубе, яку дівчину держиш ти у себе під караулом? Покажи лишень мені її".
Швабрін зблід, як мертвий. "Государю,— сказав він тремтячим голосом...— Государю, вона не під караулом... вона хвора... вона в світлиці лежить".
"Веди ж мене до неї",— сказав самозванець, встаючи з місця. Відмовитися було неможливо. Швабрін повів Пугачова в світлицю Марії Іванівни. Я за ними рушив.
Швабрін зупинився на сходах. "Государю! — сказав він— Ви маєте владу вимагати від мене, що вам завгодно; але не накажіть сторонньому входити в спальню до дружини моєї".
Я затремтів. "Так ти одружений!" — сказав я Швабріну, готовий його розтерзати.
— Тихше! — перебив мене Пугачов.— Це моя справа. А ти,— казав він далі, звертаючися до Швабріна,— не мудруй і не ламайся: дружина вона тобі чи не дружина, а я веду до неї кого хочу. Ваше благородіє, іди за мною.
Біля дверей світлиці Швабрін знову зупинився і сказав уриваним голосом: "Государю, попереджую вас, що вона в білій гарячці і третій день як марить безперервно".
— Відчиняй! — сказав Пугачов.
Швабрін став шукати в себе в кишенях і сказав, що не взяв з собою ключа. Пугачов штовхнув двері ногою; замок відскочив; двері відчинилися, і ми увійшли.
Я глянув і обмер. На підлозі, в селянському обірваному вбранні сиділа Марія Іванівна, бліда, худа, з розкуйовдженим волоссям. Перед нею стояв глечик води, накритий скибкою хліба. Побачивши мене, вона здригнулась і закричала. Що тоді зі мною сталося — не пам'ятаю.
Пугачов подивився на Швабріна і сказав з гіркою посмішкою: "Добрий у тебе лазарет!" — Потім, підійшовши до Марії Іванівни: — "Скажи мені, голубко, за що твій чоловік тебе покарав? в чому ти перед ним винна?"
— Мій чоловік! — повторила вона.— Він мені не чоловік. Я ніколи не буду його дружиною! Я краще вирішила померти і помру, якщо мене не визволять.
Пугачов глянув грізно на Швабріна: "І ти посмів мене обманювати! — сказав він йому.— Чи знаєш ти, гультіпако, чого ти вартий?"
Швабрін упав на коліна... В цю мить презирство заглушило в мені всі почуття ненависті й гніву. З огидою дивився я на дворянина, що валяється в ногах втеклого козака. Пугачов став лагідніший. "Прощаю тобі цього разу,— сказав він Швабріну; — але знай, що за першою ж провиною тобі пригадають і цю". Потім звернувся він до Марії Іванівни і сказав їй ласкаво: "Виходь, красна дівице; дарую тобі волю. Я государ".
Марія Іванівна швидко глянула на нього і догадалася, що перед нею вбивця її батьків. Вона затулила обличчя обома руками і впала непритомна. Я кинувся до неї, але в цю мить дуже сміливо в кімнату вдерлася моя давня знайома Палаша і стала клопотатись біля своєї панночки. Пугачов вийшов із світлиці, і ми троє зійшли у вітальню.