Я настояв на своєму. Човен був готовий. Я сів у нього з двома гребцями. Вони відчалили і вдарили у весла.
Небо було ясне. Місяць сяяв. Погода була тиха. Волга бігла рівно й спокійно. Човен, плавно гойдаючись, швидко линув по темних хвилях. Я поринув у мрії. Минуло з півгодини. Ми вже досягли середини ріки... раптом гребці почали перешіптуватися між собою. "Що там?"—спитав я, розбуркавшись. "Не знаємо, бог відає",— відповіли гребці, Дивлячись в один бік. Очі мої взяли той самий напрям, і я побачив у пітьмі щось таке, що пливло вниз по Волзі. Незнайомий предмет наближався. Я звелів гребцям зупинитися і ждати його. Місяць зайшов за хмару. Пливучий привид зробився ще невиразнішим. Він був від мене вже близько, і я все ще не міг розгледіти. "Що б це було,— говорили гребці.— Парус не парус, щогли не щогли..."—Раптом місяць вийшов з-за хмари і осяяв видовище жахливе. Нам назустріч пливла шибениця, поставлена на плоту. Три тіла висіли на перекладці. Болісна цікавість опанувала мене. Я захотів глянути на обличчя повішених.
За моїм наказом гребці зачепили пліт гаком човен мій ткнувся у пливучу шибеницю. Я вистрибнув і опинився між жахливими стовпами. Яскравий місяць осяював спотворені обличчя нещасних. Один з них був старий чуваш, другий російський селянин, сильний і здоровий парубок років 20-ти. Але глянувши на третього, я дуже був уражений і не міг стриматися від жалісного вигуку: це був Ванька, бідолашний мій Ванька, що з нерозуму свого пристав до Пугачова. Над ними прибита була чорна дошка, на якій білими великими літерами було написано: Лиходії й бунтівники. Гребці дивилися байдуже і ждали мене, удержуючи пліт гаком. Я сів знову в човен. Пліт поплив униз по річці. Шибениця довго чорніла в темряві. Нарешті вона зникла — і човен мій причалив до високого й крутого берега...
Я щедро розплатився з гребцями. Один з них повів мене до виборного села, що стояло біля перевозу Я ввійшов а ним разом у хату. Виборний, почувши, що я вимагаю коней, прийняв мене досить грубо, але мій вожатий сказав йому тихо кілька слів, і його суворість зразу обернулась у квапливу послужливість. За одну хвилину тройка була готова, я сів у візок і звелів себе везти у наше село
Я мчав великим шляхом, повз сонні села. Я боявся одного: бути спиненим на шляху. Якщо нічна зустріч моя на Волзі свідчила про присутність бунтівників, то вона заразом була доказом і сильної протидії уряду. На всякий випадок я мав у кишені пропуск, виданий мені Пугачовим, і наказ полковника Гриньова. Але ніхто мені не зустрівся і над ранок я побачив ріку і ялиновий гай, за яким стояло наше село. Ямщик ударив по конях, і за чверть години я в'їхав у **.
Панський будинок стояв на другім кінці села. Коні мчали скільки сили. Раптом посеред села ямщик почав їх стримувати. "Що там?"—спитав я нетерпляче. "Застава, пане",— відповів ямщик, насилу зупиняючи розлютованих своїх коней. Справді, я побачив рогатку і вартового з києм. Мужик підійшов до мене і скинув бриля, питаючи паспорта. "Що це значить?—спитав я його,—чого тут рогатка? Кого ти стережеш?" — "Та ми, батечку, бунтуємо",— відповів він, чухаючись.
— А де ваші пани? —спитав я з сердечним завмиранням..
— Пани наші де?—повторив мужик.— Пани наші у хлібній коморі.
— Як у коморі?
— Та Андрюха, земський, посадив, бач, їх в колодки і хоче везти до батечка-государя.
— Боже мій! Відвертай, дурню, рогатку. Чого ж ти гав ловиш?
Вартовий барився. Я вискочив з воза, зацідив (вибачте) у вухо і сам відсунув рогатку. Мужик мій дививсь на мене з безглуздим подивом. Я сів знову на воза і звелів мчати до панського будинку. Хлібна комора стояла в дворі. Біля замкнених дверей стояли два мужики теж з киями. Віз спинився прямо перед ними. Я вискочив і кинувся прямо на них. "Відчиняйте двері!" — сказав я їм. Мабуть, вигляд мій був страшний. Принаймні вони повтікали, кинувши киї. Я спробував збити замок, а двері виламати, але двері були дубові, а величезний замок несокрушенний. В цю мить ставний молодий мужик вийшов з-за хати для челяді і з виглядом гордовитим спитав мене, як я смію бешкетувати. "Де Андрюшка земський,— закричав я йому. — Гукнути його до мене".
— Я сам Андрій Афанасійович, а не Андрюшка,— відповів він мені, погордо взявшися в боки. — Що треба?
Замість відповіді я схопив його за комір і, притягши До дверей комори, звелів їх відмикати. Земський був уперся, але батьківська кара вплинула і на нього. Він вийняв ключ і відімкнув комору. Я кинувся через поріг і в темному кутку, слабо освітленім вузьким отвором, прорубаним у стелі, побачив матір і батька. Руки їх були зв'язані, на ноги набиті були колодки. Я кинувся їх обіймати і не міг вимовити й слова. Обоє поглядали на мене з подивом,— три роки військового життя так змінили мене, що вони не могли мене пізнати. Матінка ахнула і залилася сльозами.
Раптом почув я любий знайомий голос. "Петре Андрійовичу! Це ви!" Я остовпів... оглянувся і бачу в іншому кутку Марію Іванівну, теж зв'язану.
Батько дивився на мене мовчки, не сміючи вірити самому собі. Радість сяяла на обличчі його. Я спішив шаблею порозрізувати вузли їх вірьовок.
— Здрастуй, здрастуй, Петрушо,— говорив батько мені, притискаючи мене до серця,— слава богу, діждалися тебе...
— Петрушо, голубе мій,— говорила матінка.— Як тебе господь привів! Чи здоровий ти?
Я поспішав вивести їх з ув’язнення,— але, підійшовши до дверей, я побачив, що їх замкнено. "Андрюшко,— закричав я,— відімкни!"
— Ще б пак,— відповів з-за дверей земський.— Сиди лишень сам тут. От уже навчимо тебе бешкетувати та за комір шарпати государевих чиновників!
Я став оглядати комору, шукаючи, чи не було якого-небудь способу вибратися.
— Не турбуйся,— сказав мені батечко,— не такий я хазяїн, щоб можна було в комори мої входити й виходити злодійськими пролазками.
Матінка, на хвилину обрадувана моєю появою, впала у відчай, побачивши, що довелося й мені поділити загин усієї сім'ї. Але я був спокійніший з того часу, як перебував з ними і з Марією Іванівною. Зо мною була шабля і два пістолети, я міг ще витримати облогу. Гриньов повинен був наспіти над вечір і нас визволити. Я розповів про все це моїм батькам і встиг заспокоїти матінку. Вони віддалися цілком радості побачення.