Годинник на ратушевій вежі видзвонює північ, Єгер замикає цукорню, з готелю Сімона від'їздить остання бричка, Ринком від Адамівки в напрямі містечка переходить поліціянт у рогатівці і з кривою шаблюкою.
Бережанці можуть спати спокійно.
♦
З тої пори я часто бував у театрі.
Як полинялі картини, пересуваються переді мною: "Маруся", "Галька", "Верховинці", "Розбійники", "Дами й іусари", "Ніч в Апенінах", "Зі ступеня на ступінь" й інші драми й комедії, свої й перекладні або перероблені з чужих літератур. За мого побуту в Бережанах наш театр приїздив кілька разів. Зразу під управою Теофілі Романович, а від року 1882-го під дирекцією Гриневецького й Біберовича.
Якийсь час грав на замку, а пізніше в дерев'яній буді на невеличкій площі перед замком.
Як я був у V класі, то заходом Андрія Чайковського, великого любителя театру, збудовано на Адамівці, недалеко фари, літній, тимчасовий театр. Мав він просто небувалий успіх. Ходили всі, без різниці віри й національності. Театр мав артисток та артистів непересічної міри. Репертуар збагатився і нашими оригінальними творами, й перекладами з чужих мов. В оркестрі сиділо десять добрих музикантів, декорації малював декоратор львівськог Скарбківського театру (мабуть, Балько), актори й акторк не грали "Чорноморців" у гуцульських одягах а^ "Довбуша"121 в наддніпрянських. Це вже був справжні' театр, а не якась бідна мандрівна акторська трупа. Люд> не йшли до нього ані з милосердя, ані з почуття народного обов'язку, лише тому, що хотіли побачити дійсно добру виставу.
На "Чорноморцях" та на "Корневільських дзвонах' бувало стільки народу, що театр аж тріщав. Ученики нашої гімназії ходили, як замотиличені. Сипалися двійки, професори грозили, що дирекція заборонить ходити до театру, — не помагало. Для них був тільки театр, актори і" розуміється, акторки. Побачити їх, як грають, співають і танцюють, — це була їхня одинока мрія. Кинути на сцену китицю рож та якнайголосніше гукнути "славно!" — це був їх святий обов'язок. Старша братія тільки й журби мала, де і яким способом добути 50 чи 60 крейцарів на другорядне крісло, молодші вдоволялися й стоячим місцем за 20 чи за 25 нових. Деякі з "малих" хитромудро діставалися до театру: то помагали добувати театральні реквізити, то перепускали їх знайомі молоді актори, що мешкали на студентських станціях, то непомітно після павз всувалися до залу.
Було двох таких з другого чи з третього класу, що в суботу могли ще піти на представлення, а на неділю не мали вже за що. Ні старих черевиків на продаш, ні лиш-ньої книжки, нічого, ну нічого!
А якраз у неділю грали "Барона циганського"'22 з Клішевською, Радкевичівною, Лясковським, Осиповиче-вою і, що найважніше, зі Стечинським у ролі багатого свинаря. Та ж то люди гинуть зі сміху, дивлячися на нього і слухаючи, як він співає. І як тут не піти?
"Мусимо піти", — сказали собі хлопчиська і поставили на своїм. Паню обдурили, що йдуть на неділю додому, взяли від неї на дорогу хліба з ковбасою, сховали по пля-Щині зимної води до кишені і пішли. До вечора грали в кічку в Руриськах і на Сторожиськах, а вечером — до театру. Купили білети, били браво, кричали "Славно!", одним словом, поводилися як не можна краще. А по виставі не спішилися додому, лиш непомітно скрилися за декорації, що були наготовлені для завтрішньої вистави, і, як замкнули буду, перенеслися звідтіля під сцену. Там переспали ніч і пересиділи день, а під вечір, як стали сходитись музиканти й почалася звичайна сварка між ними за крісла, а між молодшими акторами за чоботи й шаровари, вони непомітно шульнули на зал, стали собі чемно в густих лавах студентських і захоплювалися "Бароном циганським" із Клішевською й зі Стечинським, якого пізніше так успішно заступав Рубчак.
Ні, ні, не було такої жертви, що її не приніс би бере-жанський гімназист для нашого театру.
А коли цей театр від'їхав, то гімназія ходила, як задурманена. В місті було так пусто і нудно, мов у хаті, що в ній бракло когось дуже близького й дорогого. Не було куди піти ввечері, а вечори ставали все довші й довші, бо це до зими йшло, а не до весни. Нижчі гімназійники скоріш приходили до себе; потішали себе гадкою, що за якісь там два місяці прийде Різдво і поїдуть додому, але деякі їх товариші із вищих класів просто миналися з туги. Виплачувалися на рожевий, пахучий папір і замість домашніх завдань писали сентиментальні листи до найдорожчих своєму серцю німф та жрекинь рідного мистецтва. Німфи відписали раз і другий, а потім... мовкни... На милування не було силування.
♦
Коли яку комедію чи драму і коли якого артиста й артистку я тоді перший раз побачив на нашій сцені, того не беруся казати.
Між нинішнім днем і тодішніми часами повисла велика завіса, на якій написано: "П'ятдесят кілька літ".
Нема кому піднести її вгору...
Довгою низкою пересуваються перед моїми очима наші актори й акторки, і то не лиш ті великі й незабутні, як Марійка Романович, Плошевський, Попілева, Клішевська, Лопатинська, Рубчакова, Юрчак та інші, але й такі, як Шеремета й Нижанківський, що сварилися за ролі жидів, як Гембіцький на старості літ, як Підви-соцький, що грав комісара моральності в "Бароні циганськім", і як його дружина, незрівняна сварлива молодиця (на сцені).
Усіх їх бачу, мов живих, чую їх голос і згадую їх гру. Але роки, місяці і дні забулися. Я дивився на сцену й схоплював образи, але про дати не думав. Був молодий, а молодість враженнями живе й багатіє.
А все ж таки деякі вистави сильніше від других вбилися в мою пам'ять. Як примкну очі і на мить забуду про нинішню хвилину, то бачу як зараз "Настасю Чагрівну" . Грає цю безталанну любку одного з наших найбільших князів Біберовичева. Хоч драма слаба, та як сильно вона її грає! В останній дії ведуть Настасю палити. Іде в білій, довгій сорочці, нижче кісток, з розпущеним волоссям. Щось говорить, — не маю сияй вислухати що. Мені ще й десять літ не було, не диво, що по ночах будився і — плакав. Не вмів інакше відгукнугося на ті незабуті враження.
То знов у серпні (так, це було в другій половині серпня) їду з Поручина з моїми батьком-мамою на виставу "Чорноморців". Які вбрання, які співи, яка гра! В Бережанах нараз побачилося козацьку Україну. Хоч ученики були на вакаціях, зал, а краще сказати, буда аж тріщала. Довго, довго цілі Бережани співали: "Засвистали козаченьки в похід опівночі, виплакала Марусенька свої карі очі". Пісня за людьми літала.