Та коли я вже відбіг від теми, то хай мені буде вільно навести два спомини вже з тих пізніших літ мого життя.
Раз їхав я з Поручина до Бережан. Як же їхати через Жуків і не бути на гробі батька? Але ж бо знов бути в Жукові, а не вступити до пароха й не бачитися з тамошніми людьми також ніяково. А на те я рішуче не мав часу, бо спішився до залізниці. Тому казав повернути на бічну дорогу, що вела поза село на цвинтар. Приходжу, а там батькова могила обсаджена квітами, доріжки вистругані Й позамітані, хоч це була пізня осінь, а не Зелені свята. Село як найближча родина опікувалося могилою свого колишнього пароха.
А раз запросили мене з родиною на батькові поминки до Жукова. Приїжджаємо, а там не поминки, лише якесь велике народне свято. На залізничнім двірці в Гиновичах делегації, промови, відділ молоді в одностроях. Щонайкращий віз і коні з села везуть нас на нове приходство, бо старе зруйноване війною. Коло читальні привітальна брама, війт виголошує промову, процесія з хоругвами й образами провадить нас до церковної брами, де знову промовляє парох, колишній січовий стрілець. В церкві служба Божа, править її мій колишній ученик, отець Євсевій Ба-чинський. По службі Божій похід на цвинтар, на батькову могилу, а з цвинтаря поворот під церкву, де збудовано трибуну, з якої промовляли делегати від різіск громад Бе-режанщини. А тим часом у саді розставлено столи і подано обід, до якого засіло ціле село і запрошені гості з інших громад — сотки осіб. Нас, родину та делегації, гостив парох, отець П'ясецький.
Один тільки зайвий додаток. В садах під деревами сиділи непрошені гості , ті, в гранатових одностроях і з крісами в руках. Прискочив і їх шеф самоходом. Грізний, як буревійна хмара. Пригадалися слова зі "Слова о полку Ігоревім": Бути грому великому!"
Та якось воно на громах і скінчилося. До зудару не прийшло. А було дуже й дуже недалеко.
З тої пори я ані Жукова, ні жуківців з їх гостинним парохом не бачив.
Поїхав на захід, вони залишилися на сході.
Надтягнули хмари, заіуготіли громи, полились криваві дощі. Боюсь, що вони й Жукова не минули. На сам здогад дрижу, думка стає, перо з руки летить.
ДО ГЕНЕЗИ ФРАНКОВОГО "МОЙСЕЯ"
Жуків. Липень, року 1892.
Іду від женців із поля, додому, на обід.
Минув трибанну стару церкву, стаю на східцях.
Звідси чудовий вид на Гиновичі, Лапшин, на бере-жанський став і на самі Бережани.
Хочу полюбуватися трохи. Але нараз бачу під крислатою грушкою на мураві трьох мужчин. Забуваю про краєвид.
Найвищий, білолиций, синьоокий і чорноволосий, цс мій батько, другий, дещо нижчий, русявий, трохи лисий, це Андрій Чайковський, але хто такий цей третій, найнижчий, у сірій, люстриновій блузі і в вишиваній сорочці, з помітно високим чолом, — ніяк не вгадаю.
Підходжу до них і здоровлю.
— Це мій син, студент філософії, — представляє мене батько незнайомому гостеві.
— Іван Франко, — каже той і подає мені руку.
Здивований і врадуваний, стою під грушкою і мовчу.
Франкові твори я знав і любувався ними. "Захар Беркут", "Панські жарти", "Зів'яле листя". Пригадалися поодинокі образи й постаті з цих творів і відновилися враження, що вони їх викликали колись, при читанні. А оце й автор цих творів, Іван Франко. Не скажу, щоб я собі так уявляв нашого великого поета. Крім височенного чола й крім трагічних очей нічого незвичайного в нім не було. І з вигляду, і з одягу, і з мови пересічний інтелігент, учитель або урядовець, а не мистець пера й володар думки.
Тільки ті сиві очі в червоних обвідках дивляться не на тебе, а кудись далеко, в невідоме.
— А де тут двір? — повертається Франко до мого батька.
— Нема. Жуків, мабуть, належав колись до Яна Бєлєцького.
— До того, що його наїхав Сінявський, двір спалив і сліди по ньому заорав?
— Так. У Жукові ще й тепер живуть селяни Білецькі, а на їх подвір'ї є старі великі пивниці, останки колишнього шляхетського двора.
— Можливо... А чиї ж це ті ліси кругом, такі гарні?
— Графа Потоцького. Потоцькі одідичили чи купили добра по Сінявських.
Хвилина мовчанки. Франкові очі блудять по зелених оболонях, по річці, що перепливає їх, і по довгій стрічці мурованої дороги, що снується з Бережан до Золочева.
— А селяни ліса не мають? — питається Франко.
— Ні, не мають, — "Ліси й пасовиська"163. Пощо хлопові ліса? Най краде або замерзає. Що це кого обходить?
І знову мовчанка. А по хвилині.
— А риба в тій ріці є? — цікавий знати Франко.
— Є, але дрібонька. Тільки після повені або по зливі попадається більша.
— 1 раки є?
— Бувають.
— А цей гостинець куди іде?
— До Золочева.
— То ми ним поїдемо до Краснопущі?
— Не до самої, лише до Пліхова, а там ще шматок поганої польової доріжки"
— Тому й не виїжджаємо пізно, щоби за дня можна було оглянути монастир і його бібліотеку, бо це мене найбільше цікавить.
— Не спізнимося, — заспокоював батько гостя. — От бачите, саме на обід нас просять.
Пішли до хати, а я ще побіг на подвір'я подивитися, де примістили коней Чайковського. Як вернувся, то застав батька і обох гостей у їдальні, при ґанку. Ґанок оброслий диким виноградом. Шкляні двері, бо вікна тут не було, ніби хтось зеленою занавіскою прислонив. Надворі спека, а тут холодок. Зелені рефлекси падуть на лиця. Обід добрий, а вино також найкраще, яке в хаті було. Але на лиці Франка вдоволення якось і не було видно. їсть і п'є, як за напасть, буцім йому байдуже, що він їсть і що таке п'є. Мені здається, що він навіть лихий. Але чого? Ми так хотіли би догодити нашому несподіваному й дорогому гостеві. А може, він дивиться на велику хату, на муровані стайні, на газон перед хвірткою, ну — і на добрий обід, думаючи собі: "От і доробився піп, здираючи своїх па-рохіян!" На таку гадку прикро мені стало, бо мій батько людей не здирав і маєтками похвалитися не міг.
Я не знав, що за той час, як я пішов був на подвір'я, Франко з батьком балакали про Корнила Устияновича і про його "Мойсея", мальованого й написаного віршем. Вони тую розмову й продовжували ввесь час обіду.
Батько, як був у горах у Ялинковатім, то познайомився з Миколою Устияновичем, поетом і товаришем Маркіяна Шашкевича, та з його сином Корнилом, теж поетом і талановитим малярем. Корнило був на декілька літ старший від мого батька, але оба вони виросли в тій самій атмосфері, захоплювалися Шекспіром, Шіллером і Гегелем й оба належали до народовців сімдесятих років. Корнило, дуже гарний собою, живий, бувалий у світі і дотепний, вносив радість у кожну хату і в кожне товариство, в якім появлявся. Гарно декламував і розказував так живо й весело, що люди не могли налюбуватися його оповіданнями й анекдотами. Всі його любили, батько також. А Франко ні, бо Франко належав до того покоління, що виростало під впливами позитивізму й реалізму, до покоління, що своїм провідником уважало Драгоманова164. Для Франка Корнило Устиянович був позером і декламатором, людиною неповажною й не дуже-то вартісною в літературі, а, мабуть, також і в малярстві.