— Я не встану. Я рачкуватиму, — прошепотів Сумніван.
— Ну рачкуй. А я встану, — Грайлик підвівся.
Глянув навкруги. Ніде нікого.
За кущами ліс починається. І серед дерев у глибині щось біліє — начебто будинок якийсь.
Посунули вони туди. Грайлик ішов, Сумніван поруч із ним рачкував. Виглядало це досить кумедно. Але посміятися не довелось. Бо тільки вони зайшли у ліс, з-за дерев як шугоне хтось банькатий з вищиреними зубами — Грайлик аж присів з переляку, а Сумніван до землі припав — розпластався. Зареготав банькатий на весь ліс розкотисто і побіг, гілки ламаючи. А за ним хтось із довжелезними руками навздогін кинувся.
Грайлик ледве віддихався. Ху! Ну й Раптомандія! Справді несподіванки на кожному кроці. Але, здається, боятися нічого. Ті страхолюдні істоти зла їм заподіяти наче не збираються. Один за одним бігають, а до них і не наближаються.
— Давай! Ходімо! Бачиш, вони тільки між собою ганяються. Ми їм не потрібні. Вставай! — гукнув Грайлик до Сумнівана.
— Ага! Який хитрий! Щоб я встав! Дзуськи! — буркнув Сумніван, не підводячи голови.
— Ну то я сам піду.
— Який хитрий! А я сам лишайся? Не буде діла.
— Тоді вставай!
— Не встану!
— То я піду.
— Не йди.
Довго вони отак сперечалися.
Нарешті Сумніван підвів голову, озирнувся, прислухався і почав підводитися.
— Встаю — тільки під твою відповідальність. Як щось станеться, ти відповідатимеш!
— Та відповідатиму, відповідатиму! — роздратовано сказав Грайлик і тут же подумав: "Що це я кажу? Він же має ногу зламати, а я…".
— Тільки ти пильнуй! Під ноги дивись уважно. Щоб не перечепитися. А то ще кінцівки переламаєш.
— Чого це я маю ламати? Хто це ні з того, ні з сього кінцівки ламає… Так не буває.
Грайлик нічого не відповів. Хіба його переконаєш?
Раз у раз озираючись, вони пішли лісом.
Та коли чекаєш несподіванок, вони, як правило, не трапляються. На те вони й не-спо-діван-ки.
Отож без жодних пригод вони вийшли на галявину. Там справді був будинок. Навіть не будинок, а прекрасний білий палац. З високими зубчатими вежами, з золотим півником-флюгером на шпилі, з довгастими дзеркальними вікнами.
Палац виглядав так привітно, що хлопці майже заспокоїлися, і Грайлик був уже певен, що тут неприємних несподіванок не буде.
— Почекай, я зазирну у палац. Розвідаю, хто там і що там, — сказав Грайлик і бадьоро збіг на біломармуровий ганок палацу. Взявся рукою за бронзову масивну ручку дверей, натиснув і…
— Ой! — розпачливо вигукнув Сумніван.
Але Грайлик того вигуку вже не почув. Бо летів кудись униз, у темну прірву.
РОЗДІЛ V
Знай Умійович Добриня
"Здається, не Сумніван, а я ногу зламав", — подумав Грайлик, обмацуючи у темряві ногу. Нога боліла, але кістки, здається, були цілі.
Мармурові плити ганку розсунулися так блискавично, що Грайлик не встиг навіть злякатися. І отямився лише тоді, як уже лежав на чомусь м’якому здається, тирсі.
Десь нагорі чувся регіт:1
— Ге-ге-ге-ге-ге!
Було темно, сиро і холодно.
"От тобі й маєш! Ще й регоче хтось. Як же я звідси виберуся? І Сумніван, мабуть, там уже не знаю що й думає. Переживає, мабуть", — подумав Грайлик.
І враз почув голос:
— Не бійся, вони тебе скоро випустять. Нарегочуться й випустять. Це вони так розважаються.
— Хто? — спитав Грайлик, обертаючись на голос, але не бачачи у темряві нікого.
— Гетьки.
— А хто вони?
— Побачиш.
— А ви хто?
— Добриня. Знай Умійович Добриня, колишній президент Раптомандії.
— А чого ви тут?
— Ув’язнений.
— За що?
— За те, що був президентом. Розумієш, колись наша країна була Країною Приємних Несподіванок. Називалася вона так, бо жили в ній працьовиті й вигадливі майстренчуки, які щосуботи уночі робили комусь приємну несподіванку — тому нову хату гуртом збудують, тому човна змайструють, тому город оброблять… Але, крім майстренчуків, живуть у нашій країні ще й гетьки, які не працюють, нічого не роблять, лише байдикують, хуліганять і всім кричать "геть!".
І от гетьки зробили військовий переворот. Мене скинули, всіх майстренчуків позаарештовували.
До влади прийшов Гетько Перший Дурепа, який перетворив Раптомандію на Країну Неприємних Несподіванок. І тепер тут робляться лише різні капості. Але один одному гетьки, звичайно, капості робити не хочуть. І тому раз у раз просять свого приятеля Урагана-Хулігана, який скорочено зветься УХ, щоб він їм когось приніс для розваги. А тепер скажи, хто ж ти такий?
Грайлик розказав і про себе, і про Івана-Сумнівана, і про всю їхню Дитиндію. Тільки про Загу Маго не сказав, пам’ятаючи її попередження і не бажаючи нікому лиха.
— Ясно, — сказав невидимий Добриня. — Чув я про вашу Дитиндію. Гарна країна.
— Так то, значить, нас гетьки лякали, як ми тільки сюди прибули? — спитав Грайлик і розповів про їхні перші хвилини в Раптомандп.
— Гетьки, а хто ж. Розважалися!.. Отой волохатий — то Тікало-Ховало. Рогатий — Шукало-Доганяло. З довгими руками — Ловило-Хапало. А банькатий — Лякало-Страхало.
— Скажіть, а чого ви терпите цих хуліганських гетьків? Чого не повстанете, не повалите їхньої влади і не виженете їх геть із своєї країни? Адже, якщо я правильно зрозумів, майстренчуки такі вмільці, що вигадати і змайструвати якусь хитромудру зброю можуть завиграшки.
— Можуть то можуть, — зітхнув. Знай Умійович. — Але справа в тім, що усі мої майстренчуки — теж добрині. І воювати просто нездатні. Не те що вдарити когось — словом лихим образити не можуть. От і чекаємо, що УХ занесе в нашу країну того, хто порятує нас. Якогось богатиря, Котигорошка абощо. Та й ми не сидимо без діла. І в підземеллях тюремних працюємо, як не руками, то головою. Щось вигадуємо, радимося, винаходимо.
— А ви хіба разом у тюремних підземеллях сидите? — здивувався Грайлик.
— Ні, не разом. Але спілкуємося весь час. За допомогою чаривізорів, чарифонів таємних, про які гетьки не знають і які ми ще до військового перевороту по всій країні поробили. Якщо тобі треба буде порадитися зі мною, підходь до будь-якого дерева, де є дупло, і кажи — я почую і відповім. До речі, я ж зараз не поряд з тобою, а далеко. В іншому підземеллі. А побачив і почув, що з тобою трапилося, за допомогою маленького таємничого чаривізора, про який гетьки не знають і який завжди зі мною. Але стривай, он вони вже йдуть, зараз тебе випустять, — і Знай Умійович Добриня замовк.