І
Раз якось у двох різних селах Східної Галичини, але одного й того самого року, одного й того самого дня, а власне в провідну, або так звану томину, неділю вродилися два хлопчики. Отим-то обох їх охрещено іменем Хома.
Їх святий патрон, апостол Тома, був ласкав на них обох і показав на них великі чуда. Вони не повмирали ані від простуди, хоч малими дітьми бігали босо по снігу, ані від сонячного удару, хоч бігали голі по сонячній спеці і не раз спали з відкритими головками під палючим літнім сонцем, ані на різачку, хоч літом день у день напихали собі животики недозрілими овочами, ані на задавлячку, ані на голодний тиф, хоч зимою жили не раз моченим бобом та вівсяним ощипком із дурійкою, ані на жодну з тих 77 язв, що ненастанно, зимою й літом, обсаджують хлопську хату. Се певно було велике чудо.
Але святий Тома показав іще більші чудеса на своїх малих тезках: вони попали до шкіл, училися пильно, перегризлися сяк-не-так крізь тисячні противності та перешкоди, які руському хлопському синові завалюють навіть найпростішу і найрівнішу дорогу до сонячної сторони життя, і дісталися нарешті на університет. Та святий Тома і тут не випустив їх із-під своєї опіки; вони не зробилися безхарактерними, як не один із тих суб’єктів, що видобувся з безодні вбожества, зробилися острі на язик, правдомовні, зарозумілі й невірні, як сам їх святий патрон.
Аж тут, на університеті, вони й зустрілися. Се сталося при досить дивоглядній нагоді.
Було се вполудне, коли студенти виходили з університетських авдиторій, а запізнені п’яниці з шинків, аби плентатися додому. Один із тих веселих сватків вийшов із молитви до скляного бога в такім неприкаянім стані, що, скоро лиш опинився на вулиці і його обвіяло тепле, свіже повітря, зараз ударив крепкий поклін до землі і не міг уже потім піднятися на ноги, але, пильно слухаючи чмелів, переривав се заняття лише беззв’язними відривками якогось монологу.
— А я тобі кажу, куме Блажею... кроть твою мать за ногу... жінка має рацію... що забагато, того й свині... чи то чесно, чи то подобно, як чоловік отак уп’єся?
Досить значна купка студентів обступила сю жертву надмірної інспірації і в веселім настрої духу хапали обривки її моральних рефлексій. Серед тої купки здибалися припадково й оба Хоми, що досі ще не були знайомі з собою.
Перший Хома з затурбованим лицем нахилився зараз над п’яним і силкувався підвести його на ноги.
— А ви що робите? — запитав другий Хома.
— Прошу вас, допоможіть мені,— благав перший. — Адже ж бачите, бідний чоловік не може встати. Надлетить фіакер і переїде його. Або поліціянт надійде та й арештує його.
— Що ж, се, може, було б і найрозумніше. Думаю, що було, б ліпше лишити його тут у спокої і зараз-таки покликати поліціянта. Найкраще я сам і зроблю се.
І він пустився йти.
— Але ж, прошу вас,— благав перший Хома. — Що ви вигадуєте? Се ж, може, бідний робітник, його арештують і пару день передержуть узаперті, а його сім’я тим часом буде гинути з голоду. Треба ж мати серце. Се ж безсердечно зараз кликати поліцію.
— Е, що там! — відповів другий Хома.— Бідні робітники не мають звичаю впиватися отак у робучий день, а втім...
Він перервав свої докази і пішов вулицею, шукаючи поліціянта. А що в Галичині поліціянта звичайно зовсім не можна знайти там, де його власне треба, то се потривало добру хвилю, заки він повернув на те саме місце в супроводі "рамени закону".
Там за той час зібралася вже ціла купа людей, а в середині тої купи відгравалася якась високодраматична сцена, бо з-посеред загального гомону та реготу юрби чути було раз грізно-крикливі, то знов благально-зацитькуючі слова. При наближенні сторожа публічної безпеки люди розступилися в дві лави, і прихожим показалася не надто приваблива картина. П’яний стояв уже на ногах. Обома руками він держався за кляпи сурдута Хоми і теліпав свойого помічника, як грушу, обвішану дуже твердошкірими грушками, риплячи ненастанно:
— Поліція! Поліція! Арештувати його! Се злодій! Се мошенник! До ката з тобою! Ти обікрав мене! Віддай мої гроші! Де мій годинник? Поліція! Поліція!
Кляпи від сурдута бідного Хоми давно були повідривані і висіли, мов нужденне фалаття; капелюх свойого порятівника збив п’яний на землю і топтав по нім ногами.
— Але ж... пане... чоловіче... христянине! — стогнав уриваним голосом Хома н-р 1, держачися руками за руки п’яниці, що, сам заточуючися, не переставав теліпати його.
— Кроть твою мать за ногу! Я тобі не чоловік! Я тобі не христянин! Віддай мої гроші й годинник! Поліція! Поліція! — кричав щосили п’яний.
Тут інтервеніювало "око закону". Воно крепкою правицею вхопило п’яного за манчестер, а лівою дало йому такого стусана в груди, що неборакові відразу світ замакітрився і він напів зо страху та несподіванки, а напів із надмірного потрясіння розвів руками широко і горілиць повалився на землю. Поліціянт добув свою свиставку, засвистав, як стій над’їхала дорожка, і оба Хоми, поліціянт і п’яний потуркотіли до поліційної інспекції. По дорозі оба студенти розповіли поліціянтові, як було діло, і не минуло півгодини, а вже в поліції все було залагоджене, протокол підписаний, п’яного відведено до поліційного арешту, а оба Хоми,— нумер перший у зовсім не салоновім костюмі,— опинилися на вулиці.
— Маю честь представитися — Хома Галабурда,— сказав Хома нумер другий.
— А я Хома Бідолаха,— відповів Хома нумер перший.
— Слухач прав на третім півріччі ,— продовжав Хома нумер другий.
— А я слухач германістики на третім півріччі,— додав Хома нумер перший.
— Ну, а що думаєте про того бідного робітника? — запитав Хома нумер другий не без іронії.
— Ну, прошу вас, хто би був таке подумав! — з болем у голосі відповів перший.
— Я відразу подумав,— відповів другий. — Але, знаєте, ваш сурдут і ваш капелюх конче потребують якоїсь індемнізації, а бодай невеличкої санації. Було б добре пошукати для них відповідного майстра.
Хома Бідолаха позирав то на свойого нового знайомого, то на своє понівечене убрання, а на його лиці малювалося не то зачудування, не то якийсь жаль; потім оба подалися шукати якогось полатайка.
II
Відтоді вони зробилися приятелями. Не надто близькими, а все-таки. Вони були майже вповні контрасти один супроти одного, і ся сила контрасту лучила їх докупи. Хома Бідолаха — се був невеличкий живий чоловічок із повним виразу, але звичайно меланхолійним лицем, з очима, майже все немов примгленими слізьми, з лагідним, м’яким, хоч не мелодійним, голосом. Натомість Хома Галабурда був високий ростом, трохи неповертливий, з лицем немов дерев’яним, із різким, сухим голосом і з іронічним усміхом на устах. Перший усе чутливий, іноді сентиментальний, легко попадав у ентузіазм, усе одушевлений високими ідеалами загального ущасливлення, з невичерпаним засобом декламацій про свободу, братерство і гуманність,— одним словом, невважаючи на свій атеїзм, натура наскрізь релігійна і навіть склонна до сектантства; другий усе скептичний, іноді цинічний, здержливий і мовчазливий серед шумних товариських балачок, робив вражіння ума вбогого на думки і невисокого лету, зверненого більше на практичні питання. Перший задля своєї товариської, легко запальної і немов липкої вдачі волочив за собою все цілий хвіст сателітів, прихильників і побожних слухачів; другий, звичайно самітний, ходив якось боком, своїми окремими дорогами. Знайомі назвали для того одного Хомою з серцем, а другого Хомою без серця, — розуміється, жартом, бо оба були хлопці наскрізь чесні і далекі від егоїстичного шкаралупництва.