Беліна. Годі, годі, не варто! Яка це втрата? До чого він був придатний на землі? Чоловік, що завжди тільки всіх турбував, — неохайний, бридкий, вічно з клістиром або якимись ліками в животі; чоловік, що вічно чхав, бухикав та плювався; дурний, набридливий, буркотливий, що тільки виварював з усіх воду та день і ніч лаяв служниць та лакеїв!..
Туанетта. Оце добре надгробне слово!
Беліна. Допоможи мені, Туанетто, довести мій задум до кінця. Вір мені, що я тобі віддячу за послугу. На щастя, ніхто ще нічого не знає, — отже, покладімо його на ліжко і приховаймо, що він помер, доки я не доведу до кінця моїх справ. У нього є цінні папери, в нього є гроші, я хочу їх прибрати до своїх рук; було б аж надто несправедливо, коли б я не нагородила себе за те, що змарнувала біля нього мої найкращі роки. Ходім, Туанетто, візьмемо спочатку всі ключі.
Арган (схоплюючись раптово). Помалу, помалу, пані!
Беліна. Ай!
Арган. А, кохана моя дружино, то це так ви мене любите?
Туанетта. Ай-ай! Небіжчик не помер!
Арган (услід Беліні). Я дуже радий, що впевнився у вашій прихильності до мене і почув чудове похвальне слово, яке ви тут виголосили на мою честь. Це наведе мене на розум і застереже від прикрих помилок надалі!
ЯВА 19
Беральд виходить з того місця, де він ховався, Арган, Туанетта.
Беральд. Ну що, брате мій, тепер ви переконалися?
Туанетта. Їй-право, нізащо б я цьому не повірила! Але, здається, сюди йде ваша дочка; ляжте знову — подивимось, як вона поставиться до звістки про вашу смерть. Її теж не завадило б вивірити; а раз ви вже почали, то отак ви й довідаєтесь, які саме почуття плекає до вас уся ваша родина.
Беральд ховається.
ЯВА 20
Арган, Анжеліка, Туанетта.
Туанетта (вдаючи, ніби не помічає Анжеліки). О боже! Ах, яке горе! Який нещасливий день!
Анжеліка. Що тобі, Туанетто? Чого ти плачеш?
Туанетта. Ой лишенько! Я мушу сказати вам сумну новину!
Анжеліка. Що таке?
Туанетта. Ваш батько помер…
Анжеліка. Мій батько помер, Туанетто?
Туанетта. Так. Ось він лежить, сердешний: він щойно помер від якоїсь раптової хвороби…
Анжеліка. О небо! Яке нещастя! Який жорстокий удар! Ой леле, невже ж я втратила батька, єдину близьку людину, яку я мала в житті… втратила його саме тієї хвилини, коли він так розгнівався на мене? Що буде зі мною, безталанною? В чому знайду я втіху після такої втрати?!
ЯВА 21
Арган, Анжеліка, Клеант, Туанетта.
Клеант. Що з вами, чарівна Анжеліко? Чого ви плачете так гірко?
Анжеліка. Горенько, я плачу, бо втратила найдорожчу і наймилішу істоту… Я плачу, бо помер мій батько…
Клеаит. О небо! Яке горе! Яке несподіване лихо! А я саме ублагав вашого дядечка поклопотатися за мене і тепер прийшов до вашого батька, щоб відрекомендуватися йому особисто і спробувати моїми благаннями та виявленням моєї пошани до нього умовити його віддати вас за мене.
Анжеліка. Ах, Клеанте, не будемо більше про це говорити. Покиньмо всі думки про шлюб. Після смерті мого батька мені нічого більше не лишилося на цьому світі, і я зрікаюся його назавжди. Так, татку мій, коли раніше я не хотіла коритися вашій волі, то тепер я виконаю бодай хоч одне ваше бажання і тим спокутую мою провину перед вами. (Падаючи перед Ареаном навколішки). Дозвольте ж мені, таточку, дати вам цю обіцянку і поцілувати вас на знак мого щирого каяття.
Арган (обнімаючи Анжеліку). Ах, донечко моя!
Анжеліка. Ай!
Арган. Підійди до мене. Не бійся, я не помер. Так, ти моя кров, моя справжня дочка, і я щасливий, що побачив, яку ти маєш добру душу.
ЯВА 22
Арган, Беральд, Анжеліка, Клеант, Туанетта.
Анжеліка. Ах, яка радісна несподіванка! Татуню, раз небо, на превелике моє щастя, повертає вас мені, дозвольте мені кинутися вам до ніг і благати вас про єдину ласку. Якщо ви не співчуваєте непереможному пориву мого серця, якщо ви не згодні на мій шлюб з Клеантом, то заклинаю вас, не силуйте мене принаймні виходити заміж за іншого. Це єдина ласка, якої я у вас прошу.
Клеант (падаючи навколішки перед Арганом). О добродію, згляньтесь на наші благання! Не чиніть більше опору взаємним пориванням такого прекрасного почуття, не розлучайте нас!
Беральд. Брате мій, невже такі благання не зворушать вашого серця?
Туанетта. Паночку, невже ж ви наважитесь занапастити таке кохання?
Арган. Нехай він зробиться лікарем, і я погоджусь на їхній шлюб. (До Клеанта). Так, зробіться лікарем, і я віддам за вас мою дочку.
Клеант. З радістю, добродію! Якщо тільки від цього залежить мій шлюб, я зроблюся лікарем, навіть аптекарем, якщо бажаєте. Це така дрібниця! Для того, щоб здобути прекрасну Анжеліку, я ще й не те зробив би!
Беральд. А знаєте, брате, що мені спало на думку! Зробіться лікарем самі. Тоді вам буде ще зручніше, бо ви матимете в собі самому все, що вам потрібно.
Туанетта. Еге ж! Це найкращий засіб дуже скоро вилікуватися: немає такої зухвалої хвороби, що насмілилася б мордувати особу самого лікаря.
Арган. Мені здається, брате, що ви глузуєте з мене. Хіба ж у моєму віці починають учитися?
Беральд. Ет, учитися! Ви й без того вже добре вчені; є багато лікарів, які знають не більше за вас.
Арган. Тадже ж треба добре вміти латини, треба добре знатися на хворобах та на засобах їх лікування.
Беральд. Тільки-но одержите лікарську мантію та шапочку, то вже й знатимете все, що треба, а згодом зробитеся великим мастаком.
Арган. Як! Одягнувши мантію, відразу навчаєшся диспутувати про хвороби?
Беральд. Авжеж. Коли людина в мантії та шапочці, вона може говорити, що собі схоче: кожна нісенітниця править тоді за вченість, кожна дурість править за розумне слово.
Туанетта. Далебі, паночку, та сама ваша борода вже багато важить: хто має бороду, той уже наполовину лікар.
Клеант. В кожному разі, я готовий на все.
Беральд (до Аргана). Хочете, ми все це влаштуємо зараз?
Арган. Як то зараз?
Беральд. Так, і у вашій господі.
Арган. У моїй господі?
Беральд. Атож. Я маю багато друзів серед лікарів, вони радо прийдуть зараз же сюди, і церемонія може відбутися у вашій залі. До речі, це вам не коштуватиме нічого.
Арган. Та що ж я маю їм казати? Що ж я відповідатиму?
Беральд. Вам усе пояснять двома словами і напишуть на папері все, що вам треба буде говорити. Ідіть же приберіться чепурніше, а я пошлю по них.