— Та ви лишень уявіть собі: ми втрьох у цій кім-натчині! Тут же така тіснота, що ви насилу примостили маленьке дитяче ліжечко — для мене!
— Підшукаємо собі помешкання на три кімнати.
— Ага, "підшукаємо"! То ви вже все й вирішили? — вигукнув Суботик.
— Звісно, я мав на увазі: "можна підшукати", — відповів пан Пляшкер. — І все ж таки я не розумію, чому ти так упираєшся...
— Ні в що я не впираюся, самі бачите. Я лише не хочу, щоб сюди вселилася ця жінка. Я хочу, щоб ви були мій татко, а я — ваш Суботик, і щоб тут не сиділи невідомо які жінки, а ви не розбалакували з ними та все з ними, так неначе мене тут зовсім немає. А вони ще й моститимуться сісти в моє крісло!..
— Не бійся, — заспокоїв його пан Пляшкер. — Невідомо яких жінок тут не буде. Хіба що одна-єдина.
— І однієї задосить, — промимрив Суботик так тихо, що пан Пляшкер не розчув. Уголос малий сказав: — Я лягаю в ліжко. Мені спати хочеться.
— Просто зараз? — вражено спитав пан Пляшкер.
— Авжеж, просто зараз, — відповів Суботик і стрибнув із улюбленого крісла в постіль. — Бо ще
доведеться вислуховувати, які в неї чарівні ноги і як ґраційно вона розтоптує ними кошик на папери... — Але потім таки ще спитав: — Як її хоч звуть, ту жінку?
— Якби ж я знав! — зітхнув пан Пляшкер.
— Може, Папільйотка або Ґерґарґардина? — припустив Суботик.
— Та нехай вона зветься хоч і Продовольчія Примабалерина, мені байдуже. Будь-яке її імя бринітиме чарівно, — відповів пан Пляшкер.
— Бр-ррр! — знову пересмикнувся Суботик, затулив вуха подушкою і натягнув на голову ковдру. Невдовзі він заснув.
Третій розділ
Якби ж то Суботик знову мав цятки!
Кілька наступних днів настрій у пана Пляшкера був дуже мінливий.
У четвер він прийшов додому співаючи, трьома скоками здолав сім східців нагору, дорогою до своєї кімнати бадьоро привітався з пані Моркван, рвучко відчинив свої двері й гукнув:
— Я сьогодні бачив її! Знов у ліфті. І знаєш, вона мені навіть кивнула головою!
На це Суботик лише набурмосено пробурчав:
— Не треба так галасувати тільки тому, що хтось зробив вам кніксен, тату. Погляньте сюди, я вам зараз уклонюся разів п'ять поспіль.
А що пан Пляшкер не виказав через це такого захвату, як через ту жінку, Суботик цілий вечір був сердитий.
Зате в п'ятницю пан Пляшкер додому не прийшов, а, краще сказати, приволікся — поволеньки, наче равлик. Мовчки поминув пані Моркван, доплентався до своєї кімнати, а увійшовши, одразу впав у крісло й мовив:
— Сьогодні я її не бачив. Дарма що півдня їздив ліфтом угору та вниз. Пан Обердубер, мій начальник, розлютився й сказав, що відрахує з моєї платні гроші за прогаяний час. Не могла ж вона звільнитись і перейти на роботу кудись інде.
Суботик розтяг рота до вух, усміхаючись, і сказав:
— Може, вона виїхала в Дортмунд або до Австралії...
— Не жартуй, будь ласка, — попросив пан Пляшкер. — Я геть занепав духом.
— За... упав? — мовив Суботик. — Тоді, мабуть, доведеться мені підводити ваш дух. — І миттю почав віршувати:
Духу, підносься! Ви-ще но-са! Годі жалю — я радість люблю! Геть, туго, враз! Усе в нас гаразд!
Решту дня й цілий вечір він виробляв усякі кумедні витівки, розповідав веселі жарти й так голосно виспівував, що пані Моркван кілька разів стукала в двері кімнати пана Пляшкера й закликала втихомиритися.
Насамкінець вона просунула голову до його кімнати й гукнула:
— Пане Фляшк... е-е-е... Пляшкере! Урешті-решт хочу вам сказати: ця дитина, чи Суботик, чи як там воно у вас зветься, зчиняє такий гармидер,
що витримати неможливо! Якби пан Вівторакус не був вашим приятелем та ще й таким симпатичним чоловіком, я давно вже вирядила б вас геть. Тож наполегливо прошу дати спокій!
— Яка краса, що ми маємо такого симпатичного приятеля ще й чудового чоловіка! — сказав Суботик.
— Дарма що про мене йому байдужісінько, — мовив пан Пляшкер. — Він-бо як приходить, однаково сидить із вами в кухні, їсть пироги з яблуками і п є каву з вершками.
— І кладе собі в чашку щоразу чотири грудочки цукру, — доповів Суботик.
— Нехай пан Вівторакус кладе собі стільки цукру, скільки йому схочеться, — відрубала пані Моркван. — Я не веду і не вестиму обліку!
— Ні? А щодо мене ви раніше завжди вели облік! — зауважив пан Пляшкер. — Колись ви й звірят у помешканні терпіти не могли. А тепер пан Вівторакус щоразу приносить із собою в гості свого улюбленого хомячка й навіть папугу.
— А вона його так натоптує сиром і фаршем, що він уже як надувна куля, — підпрягся Суботик.
— Пан Вівторакус? — запитав пан Пляшкер.
— Ні, папуга. Вона ж підлещується до пана Вівторакуса. Гадає, що він буде дуже радий, коли його папуга через неї лусне!
— Безсоромний шибеник! — лайнулася пані Моркван і хряснула дверима.
Дверечка зачинились, аж виляски схопились, —
проспівав Суботик. —
Зачинені дверечка — де й ділась суперечка! В кімнаті любий спокій...
Пан Пляшкер урвав його пісеньку.
— Не дратував би ти раз у раз пані Моркван, — сказав він.
— Чому? Вона ж сама дратується.
— Вона дратує тебе? — здивувався пан Пляшкер.
— Ні, себе. Це несправедливо, тату. Вона дратується, а мені не можна!
— Тобі не можна дратуватися? Тобто дратувати себе самого?
— Щось важкенько це збагнути, — сказав пан Пляшкер.
— Важкенько чи ні, а це правда! — затявся Суботик.
— Ні, її!
зо
— Нехай так. Але те, що ти їй заявив, аж ніяк не правда: нібито вона підлещується до пана Вівторакуса. Вона ж йому так само симпатична, як і він їй.
— Оця опецькувата пані Морква?! — не повірив Суботик.
— Атож, вочевидь, — потвердив пан Пляшкер. — Так воно є. Одному до вподоби гладкі жінки, іншому — худорляві. Хтось цінує таких дам, як пані Моркван, а хтось інший...
— ...таких, як та, що в ліфті! — докінчив Суботик.
Краще б він цього не казав! Пан Пляшкер умить почав зітхати, підпер голову рукою і мовчки втупився в стіну.
Хоч як намагався його розвеселити Суботик — і новеньку пісеньку таткові склав, і перебіг усю кімнату на руках, і скорчив тисячу прекумедних гримас, і на всі боки крутив хоботцем — пан Пляшкер аж до ночі так жодного разу й не всміхнувся.
Не поліпшав його настрій і впродовж наступних тижнів.
Урешті-решт Суботик не витримав.