Німці заметушилися, як од бомби. Одразу всі плакати було здерто, пройшло кілька облав через центральні квартали, а Воля, стоячи з Феліксом на одному горищі, не втримався і кинув згори на німців дві порожніх пляшки. Це піддало фріцам жару, і вони довго обстрілювали будинок, од якого Фелікс і Воля опинилися одразу за цілий квартал. Другої ночі хлопці ще клеїли плакати, на цей раз про правила трамвайного руху і кольорові афіші цирку, де під кожним джигітом, який мчав на коні, Фелікс подописував нерівними літерами: Чапаєв.
Німці стали шукати з собаками. Якось Фелікс і Воля, сидячи в своїм підвалі, почули страшний собачий гавкіт і автоматні черги. Хлопці одразу полізли в цегляний хід, який ішов під сусідні руїни, і готувалися якнайшвидше повзти до своєї постійної криївки: німецького складу. Перебігаючи один двір, хлопці побачили під парканом розстріляну жінку і коло неї малу дівчинку, яка аж зайшлася од плачу. Вона ледве-ледве вміла спинатися на ноги і дибала навколо своєї мами, тримаючись за її нерухоме тіло, часто падаючи обличчям на маму. Воля затримав Фелікса, і вони уважно прислухались. Навкруги було зовсім тихо. "Фель,— сказав Воля, благально подивившись на Фелікса,— давай візьмемо її до себе.
— Кричатиме,— одповів Волі,— з нею ніде не сховаєшся, ба, як верещить.
— Я її заспокою,— сказав Воля і підійшов до дівчинки.
Та, побачивши хлопців, замовкла. "Ходімо,— сказав Фелікс,— мама твоя спати лягла!"
Хлопці потягли дівчинку за собою, а мала, обнявши обома ручками Феліксову шию, мовчки віддалася на їхню волю.
Фелікс і Воля з дівчинкою переповзли Прорізну вулицю й готувалися пірнути в каналізаційний люк, коли знову почули собачий гавкіт, з вікна зруйнованого будинку виплигнув величезний собака і став сновигати по бруку, винюхуючи сліди. Фелікс причинив круглу ляду й посунувся під землею, підштовхуючи дівчинку, яку тяг за собою Воля. Повзли довго, насилу протискаючись, сунулись через воду, прибирали з дороги впалу цеглу. Після цього переходу треба було заповзти ще до чавунної ринви, якою двори, розташовані вище по горі, спускали велику дощову воду. І знову Фелікс побачив проклятущого собаку, який перескочив з другого двору через дірку в цегляному паркані. Справа поверталася на погане. Фелікс пхнув Волю з дівчинкою у ринву, наказав повзти й не оглядатися. Сам швидко заповз слідом, просунувся за Волею кілька метрів і завмер. Серце стукотіло страшенно. Але він розумів, що треба сидіти й чекати, поки Воля з дівчинкою не будуть у безпеці.
Гавкав, бігаючи по дворі, собака. Фелікс боявся дихнути, він ясно усвідомив, що порятунку не буде, коли собака нанюхає його схованку. На гавкіт прибіжать німці й почнуть у ринву стріляти. В отворі ринви з’явилася собача морда. Фелікс заплющив очі: зараз собака його почує, загавкає, аж у вухах залящить, покличе хазяїна. Але собака не гавкав. Він пірнув у ринву і спритно став повзти до Фелікса. Хлопець злякався, аж руки похололи, і поліз далі. Вже він чує хекання собаки, який суне на животі за ним слідом. Вже Фелікс стомився, вже ледве рухається, вже просто лежить, підібгавши босі ноги, затуливши їх од собачих зубів. Але собака підповз щільно до Фелікса й не вкусив його. Натомість він лизав хлопцеві ноги й тоненько скавучав знайомим голосом.
— Цяця,— сказав зраділий Фелікс,— Цяцюнечка моя рідна!
І собака ще дужче заскавучав, бо це була справді Цяця, яка впізнала свого першого хазяїна. Увечері Цяця сиділа в гуртку дітей в їхньому підвалі, відновлювала знайомство з Волею й винюхувала дівчинку Талю, яка щасливо сміялася й казала: "Лоскоче!"
Одного разу, це було перед визволенням Києва од німців, Фелікс і Воля пробиралися з Мерингівської вулиці до Хрещатика через пасаж. Цяця так само повзла, як і вони, зовсім забула гавкати й чула німця за квартал, що дуже допомагало хлопцям. Наші партизани-чапаєвці ходили в далеку експедицію: вони в одному дворі знайшли грядку самосійних квітів і несли своїй Талі величезний осінній букет. Бо Таля завжди сиділа в схованці замкнена, ще й ляду до неї хлопці старанно щоразу, йдучи з дому, закладали цеглою й засипали сміттям. Виводили Талю на повітря тільки вночі та й то ненадовго. Маючи на відповідальності ще й Талю, хлопці діяли обережніше, клеїли плакати не щоночі, ходили до театру, цирку, а то до Дніпра не часто, здебільшого ясними місячними ночами, коли німці сплять, коли руїни дорогих будов не такі жахливі. Не без того було, щоб хлопці де-небудь у глухому дворі не розіклали часом вогнища й не насипали туди патронів, а самі здалека слухали, як ляскали патрони у вогні, як німецькі автомати строчили безперестанку, як часом і граната рвалася там глухо і придушено.
У пасажі Цяця тихо загарчала, попереджаючи про небезпеку. Фелікс з букетом, Воля з татковим ціпком (він завжди ходив з ним, бо це була єдина пам’ять про тата), за ними Цяця заскочили до крамнички, знаючи, що з неї є ще один вихід. До пасажу забіг,— це не був німець,— роздягнений чоловік, у самих кальсонах, босий. Здалеку застукотів автомат. Босий чоловік метнувся до пасажу, став шукати порятунку — це був, мабуть, партизан. Він кинувся до одного підвалу й швидко вибіг назад — там не було ходу далі. В цей час з’явився німець з автоматом, побіг за партизаном і стріляв. Партизан ще біг, але Фелікс зрозумів, що він гине, йому залишилось жити хвилину. Тоді Фелікс поцілував Цяцю просто в морду і тихо сказав їй:
— Візьми! — Цяця, як куля, вискочила з засідки й плигнула на німця. Той упав, але не встигла Цяця схопити його за горлянку, як він прострочив її автоматною чергою і стріляв доти, доки Цяця не завмерла нерухомо на тротуарі. Партизан устиг тим часом зникнути, а Фелікс і Воля полізли з підвалу в підвал і далі знайомою їм дорогою та так гірко плакали, так журилися за Цяцею, що заблудили...
Вони зупинилися перепочити в підвалі якогось, певно, кондитерського магазину. Стіни досі приємно й смачно пахли. Вони посідали за мурованим прилавком, крізь розвалений куток стелі доходило вечірнє світло, цементна підлога вся в ямах, за спиною хлопців — дірка десь униз. "Я тепер знаю, де ми",— сказав Фелікс, витираючи сльози. "Бідна Цяця",— зітхнув Воля. "Вона врятувала партизана!" — вигукнув Фелікс і, обнявши Волю, заридав знову.