– Нас занесе ураганом просто додому! – зрадів Мумі-троль. – Яке щастя, що він дме у потрібному напрямку!
Буря, завиваючи, гнала їх через болото. Вітер намагався зірвати капелюха з голови Нюхмумрика, відривав від землі Чмиха і заніс у піднебесся медаль Мумі-троля.
– Я боюся! – хлипала Хропся. – Тримай мене за лапку…
Мумі-троль і на мить не відпускав її лапку. "Якби у мене була велика повітряна куля, – думав він, – ми полетіли б додому, просто в обійми Мами і Тата…"
У цю мить заволав Гемуль, та так, що де там з ним змагатися навіть протитуманній пароплавній сирені. Ураган вихопив у нього альбом з марками, і той полетів у світи з усіма раритетами, серіями та водяними штемпелями, тріпочучи, немов птаха, й зникаючи у високості… Гемуль кинувся навздогін. Його спідниці надулися вітром, лопотіли й ляскотіли… Гемуля, схожого на величезного паперового змія, теж, напевно, занесло би бозна-куди, якби він не зачепився за кущ. Отам він сидів, натягнувши свою хламиду на голову й оплакуючи втрату.
За якусь мить Гемуль відчув, як хтось шарпає його за руку.
– Не чіпайте мене, – проскімлив він. – Я втратив свій альбом з марками!
– Знаю, – мовив Мумі-троль. – Мені дуже шкода. Але, на жаль, ми мусимо позичити твою сукню. Зробимо з неї повітряну кулю. Нас чекають удома! А комета вже зовсім близько! Зніми, будь ласка, свої спідниці…
– Дайте мені спокій! – істерично заверещав Гемуль. – Ні слова про комети! Ненавиджу комети!
Ураган тим часом сягнув уже десяти балів.
Від горизонту сунула чорна спіраль смерчу. Все ближче і ближче…
– Знімай хламиду! – закричав Нюхмумрик.
Ніхто не чув, що саме відповів Гемуль, але ніхто, правду кажучи, й не прислухався, бо сказав він напевно щось дуже мерзотне. Не гаючи часу, друзі роздягнули Гемуля, знявши сукенку йому через голову. То була дуже велика, оздоблена торочками й воланами сукня, яку Гемуль успадкував від своєї тітки. Достатньо було стягнути комірець та позв’язувати рукави – і чудова повітряна куля готова!
Чорна хмара смерчу була вже зовсім поруч.
– Міцно тримайтеся за поділ! – скомандував Нюхмумрик. – Зараз полетимо вслід за твоїми марками!
Усі вхопилися за торочки Гемулевої хламиди, ураган підняв їх у повітря саме за мить до того, як на трясовину прикотився смерч і погнався за ними навздогін. Земна твердь зникла з-під ніг, усе навколо потемніло. І полетіли вони далеко-далеко на захід, назустріч сутінками та ночі.
Незадовго до півночі циклон охляв. Повітряна куля поволі опустилася в ліс і зависла на високому дереві. Усі мовчали, приходячи до тями; сиділи, скоцюрбившись, на гілках, вдивлялися у червону пітьму лісу і наслухали, як віддаляється циклон – усе далі й далі… Під кінець до них долинав лише слабкий посвист, а потім усе стихло. Першим озвався Нюхмумрик:
– Як чуєтеся?
– Мені здається, що це я, – відгукнулася найменша тінь. – А може, й не я, лише якесь нещасне дрантячко, яке приніс зі собою ураган… Я ж попереджав, що все на вашу відповідальність!
– Та не бійся, то таки ти! – сердито пирхнув Гемуль. – Тебе не так легко позбутися! Хотілось би знати, чи існує хоч якась можливість повернути собі сукенку?
– Ось вона… Повертаємо з великою вдячністю! – мовив Хропусь.
– А де Хропся?! – скрикнув Мумі-троль.
– Я тут! – почувся її голосок з темряви. – Навіть люстерко зі мною!
– А я вберіг свого капелюха! – розсміявся Нюхмумрик. – І пір’я на ньому! І губну гармонію!
Гемуль натягнув сукню через голову.
– У вас, як мені видається, чудовий настрій! – бурчав Гемуль. – Не терплю зім’ятих торочок!
Та всім уже забракло сил на балачки. Друзі позасинали на розлогих гілляках дерева.
Вони були такі стомлені, що прокинулися аж о дванадцятій годині наступного дня.
У п’ятницю сьомого серпня панувало цілковите безгоміння та жахлива спека. Ніхто не знав, котра година, лише інстинктивно відчували – вже далеко не ранок.
Комета виросла до велетенських розмірів, і ні в кого не виникало сумніву, що прямує вона в Долину Мумі-тролів. Вогненні язики в її короні побіліли і засліплювали неймовірно яскравим сяйвом.
Мумі-троль першим зліз із дерева, обережно озирнувся на всі боки і принюхався.
– Тут зелено! – вигукнув він радісно. – Тут ростуть квіти і трави! Ліс ніхто не пожер, вигляд у нього такий, як і повинен бути! А ще мені здається, до дому зовсім близько!
Того дня кожний жучок чи мурашка щонайглибше заховалися в землю, а птахи зачаїлися у кронах дерев, чекаючи, що ж буде далі.
– Люба сестричко, – мовив Хропусь, – чом би не заквітчати твоє вушко квіточкою?
– Дуже мило з твого боку, що ти подумав про це, – відповіла Хропся, – але щось мені не хочеться. Я боюся…
Чмихові не йшло з голови кошеня. Чи сидітиме воно на сходах ґанку? Скаже до нього хоч слово чи лише муркотітиме? А може, не впізнає його, бо ще надто маленьке?
Чмих усе більше непокоївся та хвилювався, аж урешті тихенько зарюмсав.
– Усе влаштується, ось побачиш, – підбадьорив малого Нюхмумрик. – Але спробуй трохи прискорити крок, бо часу залишилося зовсім мало…
– Мало часу! – вибухнув обуренням Гемуль. – Усім мало часу! Усі галасують! Ніде нема спокою на землі!
Гемуль повсюди шукав альбом із марками, обличчя у нього зморщилося від горя.
Було нестерпно гаряче, а у них – ні шматочка їжі, ані краплини води. Отак і брели понуро…
"Дивні речі відбуваються, коли чогось дуже прагнеш, – думав собі Мумі-троль. – Я ось, скажімо, вловлюю розкішний запах щойно спечених пиріжків".
Мумі-троль тоскно зітхнув, та нараз зупинився і, задерши догори носа, принюхався. А тоді кинувся бігти, тільки п’яти замиготіли.
Ліс порідів. Запах пиріжків став відчутніший. І враз перед ним з’явилася Долина Мумі-тролів з блакитним будиночком, звичним та затишним, як і того дня, коли вони подалися в мандрівку. А вдома Мама спокійно пекла кардамонові пряники.
– Ми вдома! Ми вдома! – галасував Мумі-троль. – Я знав, що все щасливо завершиться! Подивіться-но!
– Он місток, про який ти розповідав, – мовила Хропся. – А ось там, напевно, дерево, по якому можна лазити. Чудова хатинка й чудовий ґанок!
Чмих глянув на сходи ґанку. Кошеняти там не було, воно його не чекало…
На кухні Мама Мумі-троля прикрашала збитими вершками високий багатоярусний торт. Навколо торта гарними шоколадними карлючками було написано: "Моєму любому Мумі-тролеві", а вгорі красувалася цукрова зірка.