— Веди до цих крокодилів, а також алігаторів!..
І Катря слухняно повела його до дядька Сметани і вдови Бандуристої. І хоч у їхньому дворі водився ікластий, вогненноязикий пес, який простудженим басом завжди бухикав на всеньке село, Ігор спокійно подався до хати, а пес, поглядаючи на нежданого гостя, скімлив злякано і бив хвостом по пилюзі. І коли той зник у сінях, пес, наче отямившись, заходився гавкати на Катрю, що отиралася за ворітьми. Й варто було невдовзі знову появитись Ігорю, як пес злякано заскімлив і винувато крутив хвостом.
Мовчазний Ігор ніс під пахвою всі ті речі, які недавно було забрано з їхньої хати. Стоячи на ганку, отетерілі, сплюгавілі, вслід йому дивились дядько Сметана і вдова Бандуриста — обоє такі, наче щойно з хреста зняті. Ігор щось мугикав крізь зуби. Бражена Катря прислухалась: що ж він співає?
— "Ми рождены, чтоб сказку сделать былью..." — гугняво цідив Ігор — мужній і вродливий, у шкіряній куртці на замках-блискавках.
Кузьми Кузьмовича вже не застали вдома — начебто поїхав за якимось нагальним ділом до району. Мати дуже зраділа, знову побачивши скатертину, лимонну комбінацію з мережаними бретельками, тернову хустину, жолудевого кольору панчохи, косинку. Притуляла до грудей, до обличчя, ніжно теребила пальцями. Далі, в одній руці тримаючи все це збіжжя, другою рукою обняла незворушного Ігоря, який стежив за нею без тіні усмішки на смаглявому обличчі, й кинула Катрі:
— Доцю, йди-но надвір, пограйся з собакою...
Катря почула, як за нею клямцнула клямка на дверях.
Із Найдою не боялась нікого й нічого. Поки йшли селом, то притримувала за повідець, а як опинились на околиці — дала Найді волю. Вже очунявши і оклигавши, міцно тримаючись на ногах, граючи косо поставленими коричневими очима, Найда спершу гайнув стежкою в житі, зашелестів, загупотів — і стих, не долинало й звуку. "А що, коли не повернеться? — тоскно подумалось Катрі.— Видужав, то може чкурнути в білий світ, щоб відшукати свого справжнього хазяїна".
В цю хвилю Катря не відчувала ніякої влади над Найдою, й тихий жаль стиснув їй серце. Зелене жито вигойдувалось на вітрі, співали птахи... І раптом щось зашелестіло, і з виру польового жита вискочив Найда — очі блищать і сяють радістю, маленькі й тонкі, схожі на трикутнички, вуха аж тремтять, а довга клинцювата голова тицяється Катрі в гострі коліна, в долоні, в груди. Теплий шорсткий язик лизнув то в лікоть, то в шию, то дістав до скроні. І пахне від Найди молодими половіючими колосками, полином, волошками.
— Ох ти, Найда, ох ти, вреднющий собацюра!..— Катря обіймає, голубить, цілує, почуваючись найщасливішою істотою в світі.— Повернувся до мене, так?
Перебігають удвох латку сивого жита — і вже на узліссі, і вже між темних сосон і ялин. Раніше Катря нізащо не осмілилася б гайнути в лісові хащі, а зараз, не зупиняючись, біжить услід за Найдою по піщаній стежці, поминає огрядні стовбури дубів із крислатими верховіттями, поминає вільхи із тремткими кронами, горіхові та ліщинові зарості, море папороті, велетенські мурашники, довкола яких снують легіони турботливих мурашок. Найда не спиняється, то й Катря не спиняється, вдячна собаці за відчуття волі й відваги, за безмежність химерного простору, який, виявляється, такий цікавий і доступний, от тільки треба набратись хоробрості.
Стежка веде поміж червоних стовбурів черешень; а вже ось відкрилось озеро, що полумиском голубіє поміж очеретів, і по воді пливе дика качечка, схожа на різьблений листок; за стіною верболозів біліють берези, і в їхньому стрункому гіллі туркоче горлиця, а з близьких кущів калини їй відгукується інша горлиця, й так вони мирно та лагідно перемовляються між собою; і вже відкрилась галява, подекуди поросла курячою сліпотою, але найбільше — незчисленними синіми дзвониками; і язиката сорока летить десь зовсім поряд, тільки не видно її, і стрекоче й стрекоче, попереджаючи все живісіньке в лісі про те, що в таємничі володіння вторглись непрошені гості.
Але Катря зовсім не почувається непрошеною гостею, вона біжить і біжить, зовсім не побоюючись, що може заблудитись. Чого ж їй побоюватись, коли не сама, коли удвох з Найдою, вірним і розумним товаришем, який не зрадить, не дасть заблудитись, який і захистить, і порятує, і назад додому приведе.
Ген майнула, як блискавка, струнконога дика коза, і несподівано Найда зайшовся протяжним гавканням. Потім вони побачили руду білку на сосновому стовбурі — і Найда, зіпершись передніми лапами на червону кору, дряпав її пазурами й повискував, наче хотів дертись догори.
— Не треба, Найдо, не треба,— заспокоювала Катря, беручи за повідець.— Хай білка бігає, гризе горішки та лущить ялинові шишки. А нам пора додому, бо вже пізно.
Підкрадалось вечірнє смеркання, й вони заквапились із лісу до села.
Наступний день, субота, видався сонячний, з прохолодним свіжим вітром, який то розчісував траву невидимим срібним гребінцем, то прозорою долонею гладив листя на деревах, то ворушив пелюстки квітів. Соняхи цвіли на городах, сміючись незгасними круглими усмішками, й грамофонні квітки гарбузів вигравали, почепившись аж на плотах, аж на вулицю повиповзали.
Заповітною мрією Олянки було пройтись по селу не просто так, як вона йде до телятника чи з телятника, а прогулятися своєю сім’єю. Так, як у святкові дні проходжувалася сім’я Поліщуків (глава сім’ї, бухгалтер, неодмінно в костюмі й при галстуку; дружина, вчителька молодших класів, в кримпленовому костюмі і з сумочкою; дочка, піонерка, у білому платті і в білих бантах). І нарешті сьогодні ця мрія збулась: Ігор згодився пройтись до центру і познайомитися з селом!
Виголений до якоїсь дивовижної синяви своєї невитравної природної засмаги, з намащеним бріоліном густим і пухнастим волоссям, з гострими бровами, де, здається, кожна шерстинка була випещена й доглянута, напахчений ядерними чоловічими духами, Ігор наче зійшов із вітрини міської перукарні. Або ж наче зійшов із вітрини ательє мод: кремова краватка в чорну крапочку; бузкова сорочка, ніжна й пухнаста, мовби старанно збите крем-брюле; шкіряна куртка на замках; штани з чортової шкіри, теж на змійках-блискавках; і елегантні замшеві туфлі — при ході їхні підошви зблискували ще новенькими фірмовими знаками, що золотавим сяйвом не могли не стривожити уяву спостережливих сільських жителів.