Коли скінчаться припаси, то ніде буде купити, позичити чи попросити; доведеться тоді гинути голодною смертю.
Проте ескімос не журиться й не думає про ці жахи, поки не настане чорний день. Кадлу, Котуко, Аморака й немовлятко, що махало ноженятами в хутряному мішку за плечима в матері й завжди жувало шматок сала, були так само щасливі, як будь-яка інша сім'я деінде на земній кулі. Ескімоси — добрі й лагідні люди; воші ніколи по б'ють дітей, не брешуть і не крадуть. Сім'я Кадлу була задоволена, коли щастило добути необхідну їжу під час зимових нещадних холодів. Їли, скільки їлося, цілими днями при світлі каганця латали одежу, лаштували мисливське начиння, співаючи безконечних одноманітних пісень, а вечорами розповідали страшні казки.
Одного разу прийшла особливо жорстока, люта зима, і перед селищем постала загроза загибелі. Повернувшись після літнього лову лососів, одноплеменці Кадлу поставили собі снігові хижки на свіжому льоду, мавши намір полювати на тюленів, як тільки більш замерзне океан. Осінь була рання й сувора. У вересні бушували, не вгаваючи, бурі, що поламали тонкий прибережний лід і накопичили його коло берега стіною миль на двадцять завширшки; через ту стіну не перетягти було саней. Край товстого льоду, де тюлені взимку ловлять рибу, опинився далеко за цією стіною, і туди ніяк не можна було добратися. Проте їм таки вистачило б своїх припасів мерзлої лососини та тюленячого жиру, а до того можна було підловлювати в сильця дрібної дичини; та в грудні хтось із них набрів на шкіряне шатро, де було троє старих жінок і дівчинка, що помирали з голоду. Вони прийшли з півночі разом із чоловіками, які згодом загинули в льодах, полюючи у своїх хистких човнах на морського однорожця. Кадлу мусив розташувати жінок у хижках зимового селища. Ескімос не може відмовити чужинцям у житлі та їжі, бо ж і його сім'ї загрожує така сама сумна доля, як і їм.
Аморака взяла до себе дівчинку, якій було років чотирнадцять, і стала привчати її до хатньої роботи. З одежі можна було визначити, що дівчинка походила з іншого племені, яке жило ще далі на північ. Вона досі не бачила ні бляшаних казанів, ні саней на дерев'яних полозках.
Котуко-хлопець і Котуко-пес швидко звикли до неї.
Та от усі лисиці повтікали на південь і навіть маленька росомаха більше не попадалася в пастки, що їх ставив Котуко. Згодом двоє найкращих мисливців загинуло, ганяючись за кабаргою, і через це іншим довелося ще більше працювати. Котуко щодня йшов на лови; виїздив саньми, що їх везло шестеро чи семеро дужих собак, і до болю в очах вдивлявся вдалину. Він сподівався побачити десь на крижаному полі ясну пляму — дірку, що її вишкрябує собі тюлень.
Котуко-пес невтомно бродив довкола, і в мертвій тиші крижаного поля миль за три Котуко-хлопець міг почути його гавкання так виразно, ніби собака був поруч.
Коли собака знаходив дірку, Котуко, щоб хоч трохи захиститися від жахливого пронизливого вітру, складав низеньку снігову стіну; він висиджував за нею, пантруючи тюленя десять-дванадцять, а то н двадцять годин поспіль. Він пильнував маленького значка, якого поставив біля самісінької дірки, щоб влучніше метнути гарпуна в ціль, коли виткнеться тюлень. Сидів на підстилці з тюленячої шкіри, міцно стягнувши ноги перев'язкою, про яку йому раніше говорили старі мисливці. Цю перев'язку надягають, щоб уникнути судоми в ногах від довгого сидіння.
Уявіть собі, як тяжко сидіти нерухомо впродовж довгих годин у сорокаградусний мороз!
Коли нарешті показувався тюлень і його щастило забити, тоді, волочачи свою упряж, підбігав пес Котуко й допомагав господареві дотягти тушу до саней, де інші собаки, змучені й голодні, похмуро лежали на снігу в захистку якого-небудь крижаного пагорба.
Забитого тюленя вистачало ненадовго, бо в селищі було багато ротів, а кожний мешканець мав право вимагати свою пайку туші. З'їдалося все: і м'ясо, і жили, й шкіра. Шматки, що звичайно віддавалися собакам, нині бережено для людей, а собак Аморака годувала літніми шкіряними шатрами, що зберігалися в хижці під лавою. Нещасні тварини геть зголодніли й навіть серед ночі, прокидаючись, вили з голоду.
І по каганцях, що горіли в хижках, теж видно було, що наближається голод. За кращих часів, коли жиру було багато, яскраве полум'я вузьких кам'яних каганців сягало майже на метр угору: в хижі було ясно, тепло й весело. Тепер полум'я було на чверть нижче. Щоразу, як вогонь дуже розгорявся, Аморака дбайливо придавлювала моховий гніт, і вся сім'я стежила за її рукою. Смерть у пітьмі здавалася страшнішою за голод. Ескімоси бояться темряви, що оточує їх півроку, і, коли гаснуть каганці, тривога й жах зростають у їхніх душах.
Проте найгірше було попереду.
Зголоднілі собаки вили й гарчали у своїх снігових сховищах. Виходячи надвір, вони дивилися на далекі непривітні зорі й нюхали морозяне повітря. Коли замовкали собаки, западала гнітюча тиша, і людям здавалося, ніби вони чують, як б'ється в них кров у скронях і як стукає серце, мов барабан ворожбита.
Одного разу Котуко-пес, що цілий день похмуро виходив в упряжу, підхопився і почав битися головою об коліна свого господаря. Котуко хотів погладити пса, але той і далі бився головою та махав хвостом. Прокинувся Кадлу і, повернувши до себе велику кудлату голову собаки, подивився йому в скляні очі. Котуко-пес жалібно завищав і затремтів, але одразу наїжився і завив, немов зачувши ходу чужої людини; потім раптом весело загавкав, почав качатися по долівці й хапати хлопця за чоботи, як те робив, коли був цуценям.
— Що з ним скоїлося? — спитав Котуко. Йому стало страшно.
— Він хворий,— відповів Кадлу.— Це собача хвороба.
Пес підвів голову і знову завив.
— Я такого ніколи не бачив,— промовив Котуко.— Що ж далі буде?
Кадлу знизав плечима і перейшов через кімнату, щоб зняти зі стіни короткий гарпун. Хворий пес глянув на нього і, виючи, метнувся до виходу; інші собаки розступилися перед ним. Він виліз сніговим проходом на повітря, голосно загавкав, немов зачувши слід звіра, і, високо підплигуючи, кинувся бігти. Незабаром він зовсім зник з очей.
Котуко-пес захворів. Холод, голод, а надто темрява спричинилися до того. Коли з'являється така хвороба, собаки починають хворіти. На другий день занедужав ще один собака, що так бився і кусався, аж Котуко мусив забити його. Згодом великий чорний пес, що раніше був за вожая, раптом загавкав, ніби натрапивши на слід північного оленя. Коли його звільнили з упряжу, він метнувся бігти зі своєю збруєю на спині.