Вони, мабуть, ще гралися б довго, та їхню гру розладнав низенький кучерявий шахтар Климко.
— Ви що, приглядаєтесь, чи е вільна гілка, — підійшов він од гурту, де грали в м'яча, і погойднув колиску. — Не клопочіться, вистачить.
Олег і Люба почервоніли, розійшлися в різні боки.
Климко весело сміявся власному дотепові.
* * *
Цей день розбився об наступний. Немов кришталева ча-ра об вкинуту в неї льодову скалку. Цей і багато, багато днів.
Все починається з дрібниці. Але одна біда завжди чіпляється за іншу.
На сусідній ділянці завалило штрек. Вони допомагали розбирати завал. Поспішали, адже їхня робота не рахувалася в план виробітку, їх ніхто не неволив до цієї роботи, ніхто не запрошував. Навпаки, з шахткому дзвонили, щоб продовжували проходку, їхня бригада тримала першість в змаганні по тресту. Два загаяні дні нависали над нею загрозою. Олег знав це. І йому теж не все зрозуміло. "А може, тут якась хитрість", — заспокоював себе. Він вельми вболівав за першість. Вона в його думках зливалася з тим, з омріяним: з почесним шахтарем, відзнакою, портретом в газеті. Ой, як йому хотілося, щоб Ліля, щоб батько довідались про нього саме так.
Він-таки не стримався, запитав бригадира. Звичайно, не про хитрість, а тільки про змагання.
Кузьма Сидорович, мабуть, відчував, що стояло за тим запитанням.
— Кажеш, втрачаємо першість у змаганні? Може... Так, так. Змагання... А чи знаєш, хлопче, що таке змагання? — Бригадир говорив задумливо і навіть трішки сумовито. — Змагання — прекрасно. Але змагаються обов'язково з кимось. Хтось переміг, а хтось лишився переможеним. На виду завжди той, хто переміг. Йому все: премія, пошана, нагороди, тобто оті, як їх — лаври. Ми приймаємо те. І іноді забуваємо про того, хто переможений. І тим топчемо його під ноги. А це ж — друга половина люду. Та де половина! Скільки разів був я й переможеним, і переможцем. Коли б уболівав, як декотрі... — Він посмоктав бичка, сплюнув під ноги. В маленькій, спеціально нашитій кишеньці завжди носив кілька недокурків. Вже навіть нагорі іноді вдовольнявся тим. — Одинадцять літ з Івановичем разом дірки вертіли. Ото він з хлопцями з того боку йде нам назустріч... Якби сточити в одне, навірчене разом, виглянули б на той бік землі, в Америку. З ним я змагаюся. Зрозумів тепер?..
— Зрозумів... Тобто...
— Ну, тоді піди підтягни стояка. Вставайте, синки. Щось цвіркун над нами поселився.
Олег тягнув стояка, за думками ледве пам'ятаючи, що робить. Він не чув цвірчання, не почув, як раптом увірвалося воно.
— Тікай!
Хто зна, що швидше пробудило його: крик чи голосний, грізний тріск. Він заметався, не знаючи, куди втікати. І тої ж миті дужий штурхан вижбурнув його з дірки. Олег спіткнувся, впав на купу колод, боляче вдарившись коліном. Все це сталося так швидко, що він навіть не встиг злякатись. Навіть не знав, від чого рятувався, тільки пам'ятав, що його виштовхнули чиїсь руки.
— Кузьма Сидорович... Він там.
Це гукнув Андрій. Але Олега той крик підвів на ноги. Хлопець рвонувся, в темряві, яка облягла їх, наштовхнувся на чиюсь спину, заточився.
— З дороги... Присвічуйте попереду.
По стіні побіг сполоханий промінь. Ще хтось посвітив збоку.
Троє хлопців тримали на руках Кузьму Сидоровича.
Вони так і несли його на руках до кліті. Бригадир не стогнав, не скаржився. Рясний піт збігав йому з чола, заливав глибоко запалі очі. Біль видавали й руки — він міцно притискував їх до живота.
Олегові не привелося нести бригадира. Він біг позаду, схлипував тихо, щоб не почув Кузьма Сидорович. Навіть забув про те, що міг і сам залишитись під коржем. Власний страх розтанув у страхові за іншу людину. За людину, котра стільки зробила.для нього! Все добре, що зустрілося йому на останнім відтинку шляху, пов'язане з Кузьмою Сидоровичем. І Олегові здавалося — зійде з нього Кузьма Сидорович, розтане і все те.
І що йому робити тепер?
А може... Може, майстер лише затявся? Може, це ненадовго?
Але ж, мабуть, ні. Он як йому тяжко. Мабуть, порушились всередині старі рубці. Що буде, що буде?
Кузьму Сидоровича забрали до травматологічної лікарні.
Другого дня три зміни бригади зібралися на лікарняному подвір'ї. Олег прийшов одним з перших, разом з Андрієм. Ще тільки поминув хвірточку, побачив Любу. Вона сиділа на кам'яній приступці ганку, підібгавши коліна, маленька, сіренька, мов покалічена пташка. Жаль гострими кігтями увіп'явся Олегові в серце. Йому хотілося підійти, заспокоїти Любу, але не зважився. Та й що він скаже, чим розрадить?
До Кузьми Сидоровича не пустили нікого, не взяли й передачі.
Розходились шахтарі в скорботнім мовчанні. Несли в серцях тривогу, відчуття власного безсилля. Олегові воно ще й ніби якимсь докором. Яким, сказати не міг, але думка бігла туди, до колишнього життя, до батька, до його праці. Батько — він не відчуває безсилля. Ніколи й ні в чому. От коли б батько був тут. Він би, напевно, щось порадив.
Безсилля гнітило найбільше. Вони знали, що нічим допомогти Кузьмі Сидоровичу не можуть... Нічим...
Хоч...
Ця думка проклюнулась Олегові зненацька. Спочатку неясно. Йому просто хотілося щось зробити для Кузьми Сидоровича... Нехай навіть крапля спокою... Вона теж щось значить. Бо хіба вони не знають свого бригадира? Він і там думатиме про бригаду. Про них усіх.
...Другого дня бригада перевиконала норму проходки в півтора разу. А третього, четвертого, і в усі наступні в наряднім листі начальник дільниці попереду стандартних, тиснених фарбою процентів виписував цифру "200". Лист наряду вони прикладали до записки, яку передавала Кузьмі Сидоровичу сестра, і вже по тому несли до бухгалтерії. Кузьма Сидорович підкреслював цифри олівцем, щоб хлопці знали, що він прочитав їх.
Перехідний прапор і далі залишився в них.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Рана загоїться, а зле слово — ніколи. Хіба не злі слова вкинув йому в душу Холод? Розбив спокій, вбив мрію. А сам, либонь, вилежується на дивані з шпигунським ро-манчиком у руках або клепає оту свою потвору—машину. йому, Олександрові, робота падає з рук. Він лише вдає, буцім працює. Зачинився в кабінеті і другу годину пускає по паперу півнів і коршаків. Півні втікають від коршаків. Підійшов до вікна, але на вулиці брудна темінь, однотонне, присипляюче шелестіння дощу. Нудьга і холод. Давно вже горобці склювали сонце, склювали всі сонця — веселі сонця — соняшники під балконом, і тепер йому чути, як шелестять вони — шорстко й моторошно.