На оцім самім місці буде ферма. Гаражі для машин. Палац культури, або принаймні зразковий клуб. На місці традиційних колодок з насінням — сад культури й відпочинку.
Така розкіш, як рояль, клумба чи "фіат" — це буде, звичайна річ, до послуг кожного з комунарів. Це ж у містах є? Є. А чому тут не може бути?
Комунар щодня чиститиме зуби, працюватиме мінімум, братиме у ванній душ і в час відпочинку одягатиметься, як європеєць.
І взагалі побут буде ані на йоту не подібний до сьогоденнішнього. Він лише виросте з нашого сьогодні, з трудових цих героїчних буднів, з ударництва, з урізування наших апетитів, із загального напруження. Без героїзму, без напруження ми так і зостанемось біля розбитого корита.
Це якраз буде той побут, про який до цього часу люди тільки мріяли і то не всі. Ось там фізична й духовна культура матимуть собі розквіт, гармонійно поєднані між собою і водночас пов’язані з виробничими процесами…
Ясла оці заступить дитячий будинок, дитячий сад із зразково поставленим доглядом і вихованням, і Марійка з коровою стане смішною казочкою з смішного минулого…
Ось що я бачу тут і чим ця колгоспівська історія скінчиться, яке майбутнє в цеї Іванівки. Встанеш через 10 років і ти не пізнаєш не тільки Іванівки, не пізнаєш всеї навколишньої місцевості, культурно переіначеної, заллятої електричним сяйвом, сповненої творчим гудом машин. Е…
Відірвеш тоді мені голову і викинеш свиням, якщо це не буде так, або ще ліпше.
Та це ж уже є, є в багатьох місцях нашої країни, а зародок цього (та ще який зародок!) ти бачиш перед собою внизу. Але це лише початок, тільки початок. Аж тоді, коли в цій норі, в цій старій Іванівці, буде те, що вже є в кращих наших, зразкових комунах (а воно буде!), — аж тоді ми будемо країною реалізованої більшовицької "утопії". Тоді ми з тобою залишимо на хвилину трактор, сядемо на "фіат" і оглянемо в натурі все те, про що я допіру розповів, і хотів би я знати, що ти мені, халера, потім скажеш!
Урвавши несподівано, Гриша закурив і замовк. Все, що оце він говорив, — говорив спокійно, як про звичайну річ, до якої звик, ніби оце він з такої точнісінько комуни прийшов і відповідає на запитання: "Ну розкажи, як там у вас?"
Намовчавшись у волю, Гриша нарешті додав:
— Оце тобі й увесь Кампанелла по-нашому. Хай це буде не через 10, а через 20 років, але заради цього варто і вмерти біля трактора, наганяючи сьогодні три максимуми одразу, і варто змагатись, воювати за дрібниці, урізувати, мобілізувати і, взявши на буксир слабших, іти на приступ за таку справу…
Потім ми матимемо подвоєну тарифну відпустку й компенсацію за все. От.
На цьому, на знак того, що він закінчив і міцно припечатує сказане, Гриша весело хлопнув мене по плечі, ліг горілиць і задимив у синє небо.
………………………………………………………………………….
Дідусь, що весь час мовчав і напружено слухав, здригнув укінці, але так і не сказав нічого. Одвернувся і, насупивши брови, не то всміхаючись, не то журно-журно, дивився, як десь на заході, на варті смеркання догоряли останні промені.
Авжеж. Дивився мабуть у прожите з сумом, а чи в майбутнє з заздрістю.
12.СОНЦЕ НА РЕЙКАХ
Себто, я повертаюся назад.
Легкою ходою, залишивши позаду розбурканий табір, радісно ступаю я по рівному високому насипу, і, силкуючись опанувати вир думок, переглядаю світлини вражень, а попереду весело біжать бліки по рейках.
Ні, то Гришин упевнений голос мерехтить поруч і веде в невідоме, перевірене й математично обраховане прийдешнє. То вже не теорія — то неминучість, ось ті карколомні перспективи, як неминуче досягти мети поїздові, поставленому на рейки.
Я озираюся назад, туди, де в зелені тополь майорить прапор і гудуть нові дроти на стовпах, туди, де крокви над табором. Озираюся раз-по-раз, аж поки не заступає їх марево.
Спека…
По рейках сонячний гуж і на думку спадає, що скоро жнива, — велика кампанія, що нею там зараз живуть, нею заклопотані й до неї готуються. Врожай має бути хороший. Всі про це говорять із задоволенням, — себто значить — новий колосальний крок уперед, зростання, перемога. Великий перегін, взятий з бою, на шляху до реалізації Гришиного кредо.
____
На цьому дозвольте закінчити. Через рік я знову повернуся сюди; нарису може більше й не напишу, зате з Гришею зустрінуся напевне й з охотою.
А ще з більшою охотою подивлюся на нові зміни, на колишнє село, на колишню стару Іванівку, ну й на родину мого товариша, небіжчика.
P. S.
Розповісти хіба ще наостанку про оту куркулиху, що я її стрів аж під містом на лінії. Не стрів, пак, а догнав. Це ота сама, що сказала:
— "Вони строються".
Ішла вона по шпалах і несла клунки через плече.
Точнісінько так, як ходили торбарі 1920—21 років на початку нашої ери. Клунок назад, клунок наперед і гайда по сіль, по кури, по крашанки, по хліб на село.
Прудка яка. Втікає, чи так таки поспішає кудись.
— Драстуйте, — догнав я нарешті її під бором.
— Драстуйте…
Пішли разом. Помалу-малу розбалакались. Бач, поспішає вона на вокзал. Потім до Харкова. А потім уже на Донбас. Їде назавжди. Кидає ці місця.
— А то чого?
Чоловік, бач, там у неї, її чоловік…А я хто такий буду (дипломатично запитує)?
"Та я здалеку, з Києва сам".
— Ага…(значить чужий, не тутешній і з виду — з панів мабуть. Це їй до серця). Ну так ото ж – чоловік у неї на Донбасі. Ледве встроївся. Розграбили їх, продали, все поодбирали, а тепер ніде голову схилити. Трудилися, робили…Та не крали ж ніде нічого, та як чесні ж, порядні хазяїни — і пішли, і пішли скарги. — Тепер він працює в шахті, а вона їде до нього, кидає зовсім цей край.
Я, звичайно, "співчуваю". Я, бач, киянин, а кияни, усім відомо, — народ делікатний.
— А скільки ж у вас було землі, тіточко? – питаю.
— Та яка ж там земля, як у всіх…
— А до війни? До громадянської себто війни, як почали "грабить".
Тітка мовчить.
І добре робить, що мовчить. Все одно збрехала б, їй, звичайно, й на думку не спадає, що я хоч і киянин, а її добре знаю і йду я якраз з колгоспу, з того самого, що "пощез би він без огню й диму" та "руки б їм покорчило, анциболотам! Строються…Комунію їм, — і що ліквідував її, як клас. Не спадає їй на думку й те, що я гляди, не згірше за неї знаю, скільки в неї було землі, і скільки працювало наймитів, і які статки-маєтки. Крім того, кров мого товариша ще не засохла, не вицвіла.