— Я, — мовив Дуглас.
— Зроду не чув, щоб хтось сам зголосився водити,— озвався Том. і
Дуглас пильно подивився на Джона.
— Ну, розбігайтеся! — гукнув він.
Хлопці з криком кинулися хто куди. Джон позадкував, тоді повернувся й вистрибом подався геть. Дуглас лічив повільно. Він давав хлопцям час забігти [418] якнайдалі, відбитися від гурту, залишитись на самоті в своєму маленькому світі. А коли вони взяли такий розгін, що вже, здавалося, й не зупиняться і ось-ось зникнуть з очей, він набрав у груди повітря й гукнув:
— Статуї, стій!
Усі заклякли на місці.
Дуже повільно Дуглас попростував лужком туди, де стояв у присмерку, мов залізний олень, Джон Хафф.
Ген віддалік у різних місцях завмерли інші хлопці, з піднятими руками, з гримасами на обличчях, і тільки очі їхні яскріли, як у білячих опудал.
А Джон стояв тут, сам-один, нерухомий, і ніхто не міг підбігти, щось загорлати й зіпсувати цю хвилину.
Дуглас обійшов статую з одного боку, потім з другого. Статуя не ворухнулася. Не озвалась і словом. Вона дивилася в простір, на устах її застигла ледь помітна усмішка.
Щось подібне було багато років тому в Чікаго, коли батьки повели його у якийсь великий будинок, де скрізь стояли незворушні мармурові фігури, і він боязко ходив серед них у тій мертвій тиші. А тепер перед ним стояв Джон Хафф, його коліна та штанці ззаду були замащені травою, руки подряпані, на ліктях підсохлі садна. Джон Хафф, у тенісних туфлях, які теж завмерли, і здавалося, ніби його ноги поринули в тишу. А ось його рот, що перемолов цього літа хтозна-скільки пиріжків з абрикосами й висловив чимало розважливих міркувань про життя та про все довкола. Ось очі — не сліпі, як у статуй, а сповнені розтопленого зеленого золота. Темна чуприна, яку легенько ворушить з боку в бік лагідний вітрець. Руки, що немовби зібрали на себе все, що можна зібрати в місті,— і куряву з доріг, і лусочки кори з дерев, і дух конопель, виноградного листя, недостиглих яблук, старих мідяків, зелених жабок. Ось вуха — вони тепло світяться проти сонця, схожі на рожеві персики,— а в повітрі невидимо лине його віддих, ніби присмачений м'ятою.
— Ану, Джоне,— сказав Дуглас,— гляди мені, й оком не змигни. Наказую тобі стояти тут і не зрушати з місця цілі три години!
— Дуг... — ворухнулися Джонові губи.
— Заклякни! — звелів Дуглас.
Джон знову втупив очі в простір, але губи його вже не усміхались.
— Мені треба йти,— прошепотів він. [419]
— Ані руш! Таке правило.
— Та мені ж уже час додому,— не вгавав Джон.
Статуя заворушилася, опустила руки й повернула голову до Дугласа. Вони стояли й дивились один на ©дно-го. Інші хлопці й собі поопускали руки.
— Гаразд, зіграймо ще раз,— сказав Джон.— Тільки тепер водитиму я. Розбігайтесь!
Хлопці кинулися врозтіч.
— Стій!
Хлопці завмерли. Дуглас також.
— Ані руш! — гукнув Джон.— Ні на волосинку! — Тоді підійшов до Дугласа й став проти нього.— Дуг, інакше нічого не вийде,— мовив він тихо.
Дуглас дивився ген у сутінкове небо.
— Статуї, всі до одної, заклякніть на три хвилини!— звелів Джон.
Дуглас відчував, що Джон обходить його, точнісінько так, як він сам щойно обходив Джона. Потім відчув, як той легенько стуснув його ззаду під лікоть.
— Ну, бувай,— сказав Джон.
Позаду щось шурхнуло, і Дуглас, навіть не дивлячись, зрозумів, що там уже нікого немає.
Десь далеко загудів паровоз.
Дуглас простояв нерухомо ще цілу хвилину, чекаючи, поки затихне позаду тупотіння Джонових ніг, але воно не затихало. "Як це він — біжить, біжить, а все наче на місці? — подумав Дуглас.— Чому не віддаляється?"
А тоді збагнув, що то калатає в грудях його власне серце.
Годі! Він рвучко приклав руку до грудей. Не калатайї Я не хочу цього чути!
Потім він усвідомлював, що йде через лужок повз інші статуї, але не знав, чи й вони вже ожили. Йому здавалося, що вони й досі стоять непорушно. Та й сам він тільки переставляв ноги, а решта його тіла була заклякла, холодна й важка, наче камінь.
Уже піднімаючись східцями на свою веранду, він раптом озирнувся на лужки, що лишились позаду.
Там не було ні душі.
У повітрі залунали звуки, схожі на рушничні постріли. То грюкали, зачиняючись одна по одній, надвірні двері будинків обабіч вулиці — такий собі прощальний вечірній салют.
"Нема нічого кращого за статуї,— думав Дуглас.— [420] Тільки їх і можна втримати на своєму лужку. Головне — не дозволяти їм рухатись. Бо як хоч раз дозволиш, то вже нічого з ними не вдієш".
Зненацька його кулак метнувся вгору, наче вистрелений, і люто погрозив лужкам, вулиці, дедалі густішим сутінкам. До обличчя Дугласові прилила кров, очі його палали.
— Джоне! — гукнув він.— Гей, Джоне! Ти мені ворог, чуєш? Ти не друг мені! І не вертайся сюди, ніколи! Забирайся геть! Ти мені ворог, чуєш? Ось ти хто! Все між нами кінчено, ти погань, та й годі, погань! Джоне, ти мене чуєш? Джоне!..
Небо ще дужче потьмяніло, ніби хтось трохи прикрутив донизу ґнота величезної ясної лампи над містечком. Дуглас стояв на веранді, важко сапаючи, губи його тіпалися. Кулак і далі був погрозливо простягнутий в напрямі будинку по той бік вулиці. Дуглас подивився на свій кулак, але не побачив його: він потонув у темряві, і все навколо потонуло.
Потемки піднімаючись нагору, він тільки відчував своє обличчя, але не бачив нічого, навіть власних рук, і знай повторював подумки: "Я себе не тямлю з люті, ненавиджу його, ненавиджу!.. Я себе не тямлю з люті, ненавиджу його!.."
Минуло хвилин із десять, поки він помалу добувся в темряві нагору, на верхню площадку сходів...
●
— Томе,— сказав Дуглас,— пообіцяй мені одну річ, гаразд?
— Обіцяю. А що?
— Ти мій брат, і, може я часом буваю лихий до тебе, але ти завжди тримайся мене, гаразд?
— Ти хочеш сказати, мені можна бути коло тебе, коли ви з більшими хлопцями кудись ідете?
— Ну... звісно... навіть і тоді. Але я мав на думці, щоб ти взагалі нікуди не подівся, зрозумів? Гляди не вскоч під якусь машину, не впади десь зі скелі.
— Таке скажеш! Що я тобі — недоумок який, чи що?
— І тоді, як і станеться найгірше й ми обидва постаріємо, десь років у сорок чи сорок п'ять, ми зможемо придбати на Заході золоту копальню, сидіти собі там, палити люльки й відрощувати бороди. [421]