Я сів.
Жовте так само сяло в долині величезним віялом.
Легко стало. Хотілось показати язика місяцю й поцілувати самотній якийсь листик, що одбивсь од других і темнів у сірім небі.
Іра раптом змовкла, одвернулась і притуливши обкутані хусткою кулаки десь під підборіддям, дивилась убік.
—Іро... — тихо вирвалось у мене.— А руку?
Іра зразу повернулась. Повернулась, хитнулась і вмент обхопила мене за шию, притулилась, і, пам'ятаю, по лиці по моїм пройшли гарячі губи, знайшли мої, в серце мені стукнуло, в голові захитався туман, ноги бо-люче-солодко защеміли, тіло все напружилось чимсь дивним, гарячим...
Коли я, нарешті, підвів голову з грудей Іри й розплющив очі, круг нас вже зовсім світало. Іра похапцем і соромливо накрила ноги сукнею й теж сіла. Сіла, сперлась одною рукою об землю, другу поклала на плече моє і несміло зазирнула мені в лице.
— Ти любиш мене? — тихо-тихо прошепотіла. І чогось мені стиснулось серце.
— Люблю, Іро...
— І не сердишся, що я була з тобою досі така? Не сердишся, мій дужий, герою мій? Ні?
— Навіщо ти питаєш таке?
— Я люблю тебе...
Я посміхнувсь і погладив рукою по щоці її. Так-так, це я погладив її. А вона схопила мою руку, піднесла до гарячих уст своїх і покірно, жадно припала до неї.
І знов мені стиснулось невідомим чудним жалем серце.
— Пора, голубко... — сказав я.
Вона здригнулась, ще щільніше притулила руку до вуст і мовчала.
А далеко жовте блідло в світлі ранку. Сива роса лежала на траві й де трава була пом'ята, там роса біліла краплями, як живе срібло. Зашамотіли пташки у вітях.
— Пора, Ірусь,— знову сказав я.— Вже день. Неконспіративно.
Вона зразу сіла рівно й пустила мою руку.
— Правда. Іди...
Встала, поправила сукню, почервоніла чогось і, соромливо глянувши на мене, раптом припала до грудей мені й шепнула:
— Ти пам'ятатимеш цей ранок?
Я міцно, мовчки пригорнув її.
Мабуть, сонце тільки й ждало цього, бо взяло і зазирнуло в тім боці, де було жовте. І жовте ще більш зів'яло, зблідло, а дим став темнішим.
— Ну, прощай, любий. Мене, мабуть, шукають. Скажу, вийшла в поле й несподівано заснула. Нічого... Ми завтра побачимось? Побачимось, милий? Ох, як я тебе люблю! Скажи, ти не сердишся на мене? Ні? Я ж не знала, що в тебе така сила... Герою мій!
— Рибко... не треба...
Слова її вносили щось зайве в моє щастя.
— Не треба, кохана... Я безмірно щасливий... Безмірно!
Сонце гордо й весело встало на обрію. "Ну? — немов сіяючи, питало землю: — все гаразд"?
Все! — кричало йому серце моє! — все!
І руки жагуче обняли ту, що покірно, всім теплом свого тіла, всією схиленою волею припала до мене.
— Герою мій... коханий!..
Тоді сонце одділилось од землі і вийшло в небо, а від його полились в долини та затінені яри веселі промені.
Розійшлись ми. Вона ще довго озиралась, зупинялась: і я бачив великі очі її, вузько зрізані до країв, з любовним, покірливим благанням зупинені на мені.
І тільки як останнії! раз перед ярком зупинилась, потім зникла, я почув, що в цю ніч сталось, дійсно, щось велике.
І мимоволі, я згадав, що Іра була іншою, зовсім іншою. І я був інший. Почувалось, що скажи я їй:
— Іро, в тебе погані брови,— й вона скаже:
— Погані, любий.
— Іро,— скажи я,— мені не подобається, коли так дивляться на мене.
І Іра потупиться й не буде дивитись. Та Іра, що ще вчора...
Що ж сталось?
І з тайно-задоволеною гордістю, здивовано повів я очима круг себе. Дерева простодушно дивились на мене. "Не знаємо", мовляв. Хитрі бестії! Вони добре знали та тільки мовчали, мої зелені мовчуни.
І пташки знали, не дурно так лукаво скоса поглядали вниз і, наче жартовливо дражнячись, тікали всі від мене вглиб ліска...
І лісок знав. І знав поблідлий місяць, травка знала, небо, сонце. І все раділо, все сміялося зо мною, все кричало: Герою мій!
Ввійшов у лісок. Розпахнув свою свитку, шапку одсунув назад і пішов до полянки. Ех, закричати на весь ліс? Закричати, пташенята мої? Полякаєтесь, маленькі...
А ти не злякаєшся, старий мій пню? Га? Не злякаєшся?
Старий, смішний пень, набухлий, як бабуня, трухлявий і товстий. Мабуть, аж загудить, як ударити.
Господи: "ти не сердишся на мене?"
Ех! Держись, пню!
Коло пня лежала здоровенна ломака. Я схопив її, розмахнувся зо всею силою гордості, зо всею міццю любові та щастя мого й загилив нею по пню. Старий дійсно загув і крекнув так смішно, що я кинув ломаку й радісно засміявся.
Але тут же й озирігувся. Ще хтось дивиться.
Ні, нікого нема.
Може лягти трошки? Трошечки-трошечки... Там, в тих кущиках... Простягнути натомлені руки та ноги й подумати... Манюсеньку капелючку подумати про те, Ідо було там за узліссям. І зараз же йти. В той же мент. Завтра тут мусять бути уже прокламації.
Ліг у кущах, простягнув уже стомлені руки та ноги і вже збирався капелюшечку подумати, коли... десь збоку зачув якесь гудіння. Обережно підвів голову.
Митрохван...
Фу ти, прокляття! Знов ці жалкі істоти! Що за напасть!
Той помалу йшов по прогалинці і, займаючись своїм туалетом, поглядав на всі боки, щось благодушно наспівуючи. Лице чудне було: задоволене, веселе, навіть поважне. І співав (якщо, розуміється, одкинути всякі акустичні розуміння співу, а судити тільки по виразу лиця й особливо рота). Ішов собі по прогалинці просто до пня, позирав на всі боки, а з рота виходило щось вроді:
— Ге-с-ой... Ге-е... та ни-и, гей о-о... Зупинився коло пня і сплюнув.
— Ге!..— посміхнувся.
Потім сів на пень, прижмурився до сонця, що било йому в очі й покрутив плечима, ніби щось кусало його там. Не помогло. Закинув руку назад і став водити по спині. Теж, видно, не помогло.
— Ганно!.. Гей! — раптом гукнув, озирнувшись.
— Що? — зачулось з кущів по другий бік прогалинки.
— Іди сюди... Та живо! З'явилась Ганна коло нього.
— Що таке?
— Почухай мені спину... Якесь стерво кусає...
— Еге! Дивіться, губарнатар який! — засміялась, але зайшла за спину і стала чухати.
— Та вище... Ге, дурна! Вище, кажу... Вліво трохи... Тю... вліво. Де буде вліво?.. Ну, от... тут... Чухай, чухай... Та дужче... Гей, та й дурна ж ти яка!
— Та чого чіпляєшся? Де ж воно в тебе свербить?
— Годі... Іди к чорту... Кинь, кажу... Ганна покинула й зазирнула в лице йому.