Ось бовваніє завод. Височенний димар викидає клубки чорного диму.
— Що то? — пита Петро.
— Винниця.
— Чия?
— Грапова. Жид куре.
— А то чий палац?
— Грапів. Німець живе…
А то на пригірку чиї чорніють хати з кривими верхами, дірчавими оселями, оббиті дощем, обшпуговані негодою?" — думає сам собі Петро.
— Торкай, торкай коней! — каже він, одвертаючи своє лице від того…
Коні помчались; дзвоник залізним язиком вибива йому зичну, голодну пісню… І гуде та пісня увесь шлях, усю велику дорогу, аж до рідного дому. Там стрівають його рідний батько і мати. Постаріли обоє, згорбилися.
Не старіє тілько радість в їх серці: батько радіє своїм сином; мати не надивиться на свого сокола.
— А куди, сину, тепер?
— Туди, куди й усі. До університету, у Київ.
— Тепер, сину, небезпешно по тих неверситетах, — каже мати: — ганяють вашого брата; кажуть: з учених все лихо встає…
— Петро не той, стара, — перебиває батько, — він не стане з такими якшатися!
У Петра дух захопило у грудях. Шкода йому рідного батька й матері, що зросли в інших установах, викохалися на інших звичаях… "Что мне й тебе, жено?" — вчувається йому — і носиться перед його очима святий образ святого чоловіка.
— Чи знаєш, сину, Шестірного? — питає мати.— Ви з ним хоч і не разом ішли, та ти б повинен його пам'ятати.
— А що він?
— У столиці вчиться. Через рік, кажуть, великим паном буде…
— А Жук де? — пита Петро.
— То — пропащий, сину! — безнадійно відказала мати.
— Як саме?
— Так. Змандрував кудись. На заробітки пішов — чи що; тілько як пішов — то й слух за його запав. Бідна мати часом до нас прийде; розпитує за тебе — і плаче-плаче, розказуючи за свого. "Чи йому недобре дома жилося? чи він у чому недостачу терпів?.. Ніт же, узяв у голову: на заробітки піду! І пішов, і скрився мій сокіл, і нема від його ні вістки, ні чутки!" Та так плаче, так плаче, сердешна мати!..
Канікули не забарилися пробігти. Петро знову в дорозі… Виряжав його батько, наставляючи; виряжала мати, наказуючи, щоб стеріг себе, не давався у руки лихим людям, котрих тепер стілько розвелося, що хотять в достачах усіх порівняти, — зрікаються свого добра, свого роду і йдуть на неминучу погибіль. "То — лихі люди!" — каже мати. А серце Петрове болить разом з матернім серцем… йому вчувається пісня голодного люду; йому ввижаються їх недостачі, чорні коряві руки, попечене обличчя, їх нечесані кустраті голови… Ось ціла вервечка їх, з засуканими по лікоть рукавами, з перегнутими спинами, ворушаться по жовтій ниві… як крюк журавлів, тихо-помалу сунуть вони уперед та вперед, колишучись-хитаючись; поперед їх — стіна жита; позаду, — як побите військо, снопи лежать рядами… Кланяються довгі стеблі додолу, лягають під їх зубчатими серпами… Сонце стоїть над головою; пече, а не гріє… Біжить піт з женців, заливає очі, капає з носа, мов з лійки. А вони все колишуться, все посуваються далі та далі… Ось підвелася одна молодиця у чорній дерзі, підперезана червоною крайкою. Ухопилася вона від нестямки руками за спину і, охаючи, розгинається.
— Боже поможи! — обізвався Петро з воза.
— Спасибі.
— Своє жнете?
— Ні, панське.
— Аз якого?
— З десятого…
Машталір зупиняв коней, даючи волю паничеві побалакати.
— Поганяй! поганяй швидше!— каже Петро. Коні рвонули; курява знялася — і видно тілько було, що молодиця знову схилилася — і знову заколихалася її постать. Далі курява усе закрила. "Лихі, лихі люди", — думається Петрові, а серце його щемить-боліє. Окриває його важка туга; обгортають голову чорні думки; а перед очима — з одного боку мати шепче: "лихі люди!", а з другого-вони-лихі, і вказують йому на тілько що минуле поле. "Дивись, дивись!"— мов кажуть їх понурі очі… Петро і без того бачить… "0й, мати, мати! ти ж учиш любити!" — шепче Петро… Виривається з його душі крик журби, лемент горя і росте, росте у його серці, окриває думками голову, ширить-просторить перед очима знайоме поле, перегнутих людей…
Скільки раз по зеленій весні Бачиш вас по долинах розлогих? Чуєш ваші тяжкії пісні, Ту голодну молитву до бога?!— шепчуть гарячі уста Петрові.
І тепер, тілько вийди на шлях, Ховрашки мов, розкинулись люди По безкраїх розлогих степах, І їх пісня тугу мою буде… Та туга з їх сльозами зросла, У нужді та неволі кохалась, Через те і важкая безмірно така, І, як степ той, широка, безкрая!
Далі… Далі… степи широкі; могили високі; села з дрібною дітворою, що в одних сорочках, побравшись за руки, ганяє по вулицях, босими ногами слід пише, малими руками підкидає пил угору і криє себе, мов запоною, від цікавих очей… Німі хутори між горами, покій котрих сторожать зелені верби, посхилявши свої віти над ставами… Городи курні, нечисті, з тиском жидови, що, як черва та, кишать серед базару, серед міста, виглядаючи з крамниць, з шинків… І знову поле, і знову перегнуті люди, могили, хутори, села, городи, і нудна та курна дорога… Далі… далі… Ось засиніла на небосклоні попруга. Чи ліс то, чи гори? Ось блиснула золота баня з церкви, зазеленіла її покрівля; забіліли боки… Цілий ряд палат, будинків, мов низка білих зубів, виставилися на горі… Київ, Київ!.. Тихий, мов підземний гомін, разом із забоями дзвонів доноситься до його вуха… Де ж Дніпро? Ось і він — синій, аж чорний, мов шкура велетця-змія, піднімає свою гребенясту спину, роздимає покручені боки і з ревом та гуком стрибає на глиняний берег: думка-то збити з ніг німу величезну гору!.. І сердитий! лютуючи від невдачі, котить назад свою піняву хвилю… Далі… швидше! кватиря на кінці Києва… університет… товариство. Скільки-то його? З різних кінців, з різних сторін назліталося юнацтво набиратися розуму, слухати правди-слова. І всі молоді, як перемиті, і всі, — хоч часом прикриті і латами, пригнічені нуждою, — а з гарячим завзяттям у серці боротися з нею, — з дужими руками помірятися з життям, — з молодою головою, повною надій широких, шукання правди… І все те тілько і дивиться уперед, тілько й знаходе там свою утіху, свою радість, своє добро. Теперішнє, що колесить кругом його, таке непривітне, таке темне, безрадісне!.. Там тілько, у туманному просторі грядущого, горить-сяє ясне сонечко правди! До його, до того кращого стану, де не чутно сліз та горя, де не видно нужди та недостачі, де воля усміхається своїм теплим сміхом, — до того тілько й назброїлися оці молоді сили! Кожен тілько тим живе і дише, кожному воно сниться й увижається. А тут? перед очима? Се треба розвіяти, як пил; змести — як нечистоту, вирвати з корінням — як жалку кропиву… Прикрим поглядом дивляться на його молоді очі; холодним сміхом обдають його гарячі уста… Тепле юнацтво! чесне юнацтво! З його клекотом зливав свій голос і Петро: до його надій приклонив він і свою душу; до його сили приложив і свої руки — і… помчався по тій широкій річці розумового життя, яку котять університети.