— Так ти не знайдеш, кажеш, дівчини собі? — пита Василь того парубка.
— Не знайду ж, — одмовив той, зітхнувши.
— А в мене, брат, дівчина! як зоря та ясна! Хочеш, перепродаю тобі?
— Е-е... їй-богу?
— Їй-богу! Що даси?
— Що хоч візьми, тільки попусти!
— А дівчина, брат, як писанка! Як пригорне, поцілує — забудеш, де й сидиш!
— Як же ти добрався до неї?
— Хе-хе... багато казати, а мало слухати... Цілу весну, як один час, проваландався я з нею. Ніч у ніч у неї, поки добився! І сяка, мов, і така — ні... нічого не бере. Поти не пообіцяв женитись — отоді взяло! — Та й зареготалися обоє, як два бики заревли на все поле.
— Так узяло, кажеш?
— Узяло, брат!.. Тепер от п'ятого карбованця дає; кажу їй: купити треба то те, то друге. Візьме у господині, дає... А мені що? дури дурку! гуляй собі!..
Загуло, зашуміло у моїх вухах... заходив ходором світ перед очима, серце мов хто у лещатах здавив... "Кого я любила, кого я кохала-пригортала?" — скрикнула і, як стріла з лука, як пуля з дула, пустилася бігти додому.
Біжу, а передо мною він регоче, а за мною його голос: "Дури дурку!.." О, клятий, лютий! Ні гріха йому, ні сорому!.. І Бог не покарає, люди не задушать!.. Якби воля та сила, угородилася б зубами у його горло; сміялася б, як божевільна, як він буде харчати; нассала б ротом крові й наплювала б нею у його очі!..
Не пам'ятаю гаразд, що тоді творилося зо мною. Щось лихе, хиже, нелюдське, а що — не знаю. Пам'ятаю тільки, що убігла у комору, упала на постіль та плачу-плачу... Галя з хати почула мій лемент і прибігла до мене.
— Чого ти, Варко, плачеш? Що тобі?
Як навіжена, перекинулася я на подушках... "І чого ще ся причепа біга за мною?" — подумала я. Певне, щось і сказала їй, а може, й крикнула, бо Галя від мене, мов од скаженої, побігла.
Через скільки часу приходе Харитина, що через два двори від нашого служила; ми з нею товаришували. Чую, хтось іде у комору, ступає по сходцях, а Галя кричить:
— Не ходи, Харитино! укусить! порве! Не ходи...
Харитина засміялася, одчиняє двері.
— Ану, — каже, — де та скажена? — Се на мене так.
А я з злості так ослабувала, що лежу вже та насилу дишу.
Ввійшла Харитина до мене.
— Що тобі, Варко?
А я й слова не промовлю. Дивлюся на неї крізь сльози, і здається вона мені якоюсь плямою, а не людиною. Припала вона до мене.
— Що тобі? — питає. — Ти недужа? Чого се ти, від чого так сталося?
— О-ох!.. — зібравши сили, ледве вимовила. — Я недужа... не чіпай мене... йди собі... я, може, засну... може, полегшає мені. — Та й очі закрила. Не знаю, коли й пішла та. Увечері приходить господиня:
— Що се, Варко, таке тобі? Чого се ти така стала?
— Так чогось, — кажу, — погано... сама не знаю чого.
— Ти б, може, у хату перейшла?
— Ні, краще я тут буду. Мені й так жарко.
— Як знаєш. Тільки коли б тобі не гірше було.
— Уже, — кажу, — краще не буде, як і так є.
Подивилася вона на мене, здвигнула плечима й пішла. Зосталася я сама. І що вже тоді не робилося зо мною, що не витворювалось!.. Кругом мене темно — у могилі не буде темніше, — а перед очима все щось миготить, колесує, привиджується... Наче і сплю я, тільки все бачу. Ось здається мені... зійшла я на високу-високу скелю і стою з ним над самим краєм яру... Сонце з-за гори сходить, а там, унизу, дна не видно — якийсь туман, дим піднімається звідтіля... "А що, — кажу йому, — якби отуди скочить?" А він, мов, пхиць мене!.. Закрутилася, завертілася моя голова, увесь світ мороком заходив... Чую, що лечу... Як крикну! — та й кинулася. Страшно трушуся.
Цілу ту ніч отак перебула я. Уже перед світом на волосину зімкнула очі. Почали півні співати — розбудили. Устала я. Вийшла насеред двору... дунув свіжий вітрець на мою гарячу голову, мені мов легше стало; одні тільки кістки, мов поперебивані, болять — ні потягтися мені, ні позіхнути не можна.
Увіходжу в хату; господиня зібралася на базар.
— А що, Варко, полегшало тобі?
— Та присохне, як на собаці! — кажу їй з жартом, а на очах уже сльози миготять.
Пішли знову дні за днями, як ті чумацькі воли, — тихо, помалу. Не несли вони у моє серце ніякої одради, нічого доброго, а обгортали душу тугою гіркою та пекучою... топтали мою єдину надію. Все ж я до того була дівка, як дівка, думала, не вік же дівувати. Прийде й до мене черга... А тепер? хто візьме мене? кому я і на що здалася?
А вже недоладне коїлось зо мною. Спершу нудило мене, давило під серцем, усе б я, немов на похмілля, кисле їла. Потім і кисле спротивилось — крейди хочеться. Усі стіни пообдирала та пообгризала, і така вона мені добра, як медяник. Далі й другі ознаки люди запримітили: стала я блідніти.
"Ох, моя головонько бідна! — думаю. — Що ж се я сама собі натворила? От і дослужилася у людей, от і заробила добра на свою голову! Що ж тепер дядина скаже? Вона ж тепер насеред села вийде та стане гукати: "Отак наші заробляють! До такого дослужуються!.." А товаришки... що подумають, а село все що скаже?.. Нещасливая годинонько, безталанна моя доленько!"
А з ним — не тільки що — боялася стрінутися. Тільки забачу де сиву шапку, не дивлюся, чи він, чи ні, — тікаю мерщій у хату.
Од його тікала, та не втекла тільки од своєї недолі. Уже й господиня запримітила.
Одного разу — у Пилипівку то було — надворі завірюха куйовдила, буря сумно вила у димар, холод у хату перся. Ми сиділи на полу; посередині на макортеті каганець горів; я сиділа скраю од дверей, господиня од печі — пряла, а Галя у кутку — шила. Сидимо собі мовчки, не балакаємо. У мене на душі так сумно та важко... Сиджу собі та раз поз раз зітхаю. А господиня й питає мене:
— Чого се ти, Варко, так тяжко зітхаєш? Чи не трапило тебе що нічками темними?
Докір і нагадка на моє недавнє наче молотком ударили мене по голові. Зажовтіло, потемніло в очах, і, як град, полилися з них сльози.
— Чого ти, Варко? — аж скрикнула господиня, дивуючись, що я обливаюся, як горохом. А я припала до гребеня та й не одхлипну.
— Що за знак, що за причина? — все ж усилковується вона.
— Хіба, — кажу, — ви й не бачите, й не примічаєте, що люди з усіх сторон про мене, як у дзвони, дзвонять?
Дивлюся — господиня моя і ніс повісила. Сидить ні в сих ні в тих.