Дак пан Опанас — йон був у Пакулі, був, тольки так йон був, що ніхто не чув і не бачив.
Не гомоніть такого, бо й слухать не хочу: кому треба, той чув і бачив Опанаса.
І в Книзі днів про теє записано із слів діда Ничипора, що в пана Журавського служив: Ничипір возив Опанаса до пароплава.
Галька, що моїй матері дядиною доводиться, розказувала в старості, а яна в маєтку служила: "Була б призналася стражникам про молодого пана, якби спитали, бо кріпко їх боялася, але не спитали мене, дак я і не призналася, не взяла гріха на душу".
Налетіло їх у помістя, стражників, а тольки не знайшли пана Опанаса, бо йон у чужі землі вже од'їхав. А тут і Марія перед батьком навколішки: "Не держіть мене біля себе, таточку, не тримайте, як у неволі, а відпустіть до Києва".
Се душа її до Івана рвалася.
До Івана чи ні, а судилося їй постраждать, так Нестор Семирозум їй передрік.
А й старого пана можна зрозуміти: тільки сина у далекі світи відправив, Дарина—десь у Пітері, тут і меншенька рветься, як листок за вітром.
Усі ми листя, куди вітер несе, туди й котимося, так і Нестор Семирозум у Книзі днів писав.
Хотів старий пан Марію примусом під вінець і поїхав до Хмільниці, щоб із женихом домовитися, але найшла коса на камінь: повернувся додому, а дочка уже світ за очі…
Демяна Тхорика вона підмастила червінцями, що од матері в неї лишилися. А як від'їздив пан у Хмільницю, просив Тхорика наглядать за нею. Се так було, бо скоро Дем'ян двір панський залишив, землю купив і побудувався, а за які б злидні?
Повернувся пан, а дочка вже десь у дорозі до Києва, він і зліг, бідний.
І втекла я з рідного дому, од рідного батька, як з неволі турецької, зробила свій вибір. Вибір між забезпеченим животінням прогресивно мислячої міщанки і цієї ось камерою на краю світу, в якій помираю, проклинаючи гнобителів народних. Чи шкодую я за вчиненим? Мабуть, ні. Я шкодую за іншим: що немає уже в мені того довірливого до світу дівчиська, яке вміло любити. Ненависть до тюремників народу мого випалила все живе в мені. А може, ненависть і є той гній історії, на якім колись у майбутніх
поколіннях проросте й пошириться по світу любов і добро? Хто знає, хто скаже?
І дісталася я манівцями, боялася батькової погоні, Києва, і знайшла за адресою, яку Опанас дав, Дмитра Домонтовича, товариша Іванового. І призналася я бороданеві, що залишила маєток без батькової згоди, і батько, певно, вдасться до поліції, щоб знайти мене й повернути додому, а я хочу служити революційній справі. А що революція зазирала в душу мою лагідними Івановими очима, не призналася. Втім, і сам він здогадувався. І одвів мене Дмитро на Шулявку, в хатину, яку наймали жінки, що влітку до Пакуля приїздили. І жила я в них, не з'являючись на вулиці, допоки не знайшла мене в моїй схованці сестра Дарина. І читала я день і ніч книги, які жінки давали читати, і рай земний мені бачився в скорій будучності, на рай небесний схожий, і рай той земний соціалізмом звався. І ми з Іваном у тім раї, у тім градові новім, як Адам та Єва в саду райськім. Але нікому я з тим видінням щасливим не відкривалася. Лише сестра Дарина, яка привезла мені папір, власноруч батьком виправлений на життя моє самостійне, прочитала все з очей моїх, повних передчуття щастя вселюдського і свого власного, як із книги. І казала сестра Дарина у ті кілька днів, поки в Києві біля мене була:
"Ніби саму себе, юну й захоплену, стріла, тебе побачивши, Марійко. Такою була в Пакулі, коли мріяла про Вищі жіночі курси і про служіння народові, а батько не відпускав мене ні на крок од себе. Тоді Опанас прислав з Петербурга свого товариша Мислицького. Вони в кадетському училищі разом навчалися, разом і вийшли з училища до закінчення його з міркувань ідейних. Разом вступили до гуртка радикального. Тоді жартували, що в Пітері стільки революціонерів, скільки молоді, яка навчається. А так і було. Мислицький погодився визволити мене з-під батькової опіки, поїздку, звісно, оплатив Опанас. Сам він гроша за душею не мав, лише папери на звання потомственого дворянина. Батько, полковник, на Балканах головою наклав, мати з сестрами животіли на батькову пенсію. Самого Мислицького я лише з фотокартки й знала, Опанас надіслав. Скільки коштувало мені вдавати перед батьком закохану панночку! Пам'ятаєш, як я кинулася до гостя, щойно він переступив поріг вітальні! Ти ще зовсім юна була, вірила, а то все гра. Я ще не розуміла тоді: є речі, якими гратися не можна. Втім, розуміла, мабуть відчувала, проте переконувала себе, що моя гра в ім'я великих суспільних ідеалів, отже, виправдана, отже, освячена. Але ж неправди, брехні, зла ніщо не освятить і не виправдає, навіть крихта неправди в ім’я майбутньої правди загрожує великими лихами. Ось де наша больова точка. Втім, ти її ще не відчуваєш, треба пережити з моє, щоб відчути. Аби вирватися з шор несправедливого суспільства, самих слів про справедливість не досить, а неправедні вчинки наші множать неправедність у світі, і неправедність та не зникає безслідно, вона формує грунт для майбутнього. Замкнене коло, з якого я ще не бачу порятунку. Гірко, гірко признаватися, сестричко, що мріяла віддати себе народові, а віддала усе, що в мені найкращого, найчистішого, тому ж таки Мислицькому…"
І плакала Дарина, і казала далі: "Не подумай, що я приїхала, аби застерегти тебе чи відмовити від обраного шляху, боронь Боже. В очах твоїх нині та ж щаслива, рожева пелена, крізь яку і я дивилася на світ у твої літа. Лише життя може тебе протверезити. А може, це вже я зістарилася духом, хто нас розсудить? Ні, спершу так і було — фіктивний шлюб. Мислицький довіз мене до столиці і передав братові. Потому ми зустрічалися з ним на вечірках, рефератах, у гуртках, столичне життя вирує. Я любила слухати, коли він виступав. Він здавався таким розумним і мужнім, справжнім революціонером, вимагаючи негайного оновлення світу! Тоді він переконував нас, що Росію легко збурити шляхом організованих селянських бунтів. Що буде потім — ніхто особливо не замислювався, та й сам Мислицький, мабуть. Головне — роздмухати пожежу, звершити кривавий суд над існуючим злом. Малося на думці, що після соціальної катастрофи світ водночас стане добрим і настане царство правди й справедливості. Втім, пізніше я зрозуміла: самолюбному Мислицькому бачилося, що збунтований народ саме йому доручить вершити страшний суд і саме на його долоню покладе ключі від раю земного, а він уже вирішуватиме, перед ким одчинити ворота раю, а кого послати до пекла. А поки що ми з ним пішли в народ. Працювали у Тверській губернії, це було зручно для конспірації, папери ж засвідчували, що ми чоловік і жінка. І настав день, коли я сказала, що люблю його. Мабуть, я щиро це сказала. Ми стали чоловік і жінка уже не фіктивно. Але незабаром із села довелося тікати, Мислицький не визнавав конспірації у розмовах із селянами, полюбляв ефекти, голосне слово, милувався собою, а за це доводиться платити. У Петербурзі ми оселилися в одній квартирі. І ось десь за рік спільного життя Мислицький почав говорити про вільну любов, право на яку, мовляв, дають наші переконання, наша жертовність в ім’я народу, наша вищість над темною, несвідомою масою. Боже, як я ненавиджу відтоді, коли тваринні інстинкти, моральний розклад особистості маскують дзвінкою революційною фразою! Я надіялася, що це лише теорія. Потім виявилося, що давно настав час практики… На заняттях недільної школи Мислицький зазнайомився з молоденькою курсисткою, недавньою сільською вчителькою. А задурити голову жінкам він умів, вбираючись у личину втаємниченого, відчайдушного революціонера, який щохвилинно ходить по тонкій линві над проваллям… Одне слово, курсистку він звабив, запевнивши, що наш із ним шлюб фіктивний. І — покинув, коли та призналася, що чекає від нього дитину. Курсистка прийшла на зібрання нашого гуртка. Того вечора — іронія долі — Мислицький виступав з рефератом про жіночу емансипацію. Курсистка підвелася, перервала доповідача і гукнула у вічі йому: "Ви, Мислицький, не маєте права виголошувати святі слова про революцію, свободу і любов, бо ви негідник, ви одурили мене, ви убили мене!" І курсистка стрелила в себе. Пробач, я знову плачу, це було жахливо… Вона стрелила в себе, а треба було стріляти в нього, підлотника. І ось я порвала з усім, чим до того жила, поїхала в Пакуль. І ніколи, ніколи я вже не повернуся в той світ. Мабуть, ти дорікнеш: особисте горе затьмарило для мене високі суспільні ідеали, в ім'я яких ми жили й боролися. Але все це складніше, принаймні для мене, тепер, сьогодні. Звичайно, розумом осягаю: не всі у нашому середовищі такі, як Мислицький, більшість людей, що присвятили себе революційній роботі, чесні й моральні. Але якщо таких навіть одиниці, про яке царство правди й чистоти може йтися завтра, коли вони справді захоплять політичну владу і поведуть наш неграмотний, не звиклий до демократичних свобод народ за собою? Ось що мене мучить. Я болісно роздумую: невже те, чим ми займаємося, ці постріли, ці динаміти, цей заклик до страшного суду над усім сущим — єдиний шлях служіння нашому народові? Земство відкриває школу в Рогощі, я там учителюватиму. Батько погодився, що так буде краще для нас обох. Не можу ж я сидіти склавши руки, користаючи з праці рабів наших учорашніх і нинішніх. Трагедія в тім, що історія не дарує для нашого покоління особливого вибору: або ти паразит на тілі народному, або борець з несправедливістю. Соціальна байдужість у всі часи якщо не примножувала, то підтримувала зло. Батько мені нещодавно у хвилину відвертості казав: "Ви, молоді, з любові до народу сотворили релігію новітню. Але це все ілюзії, за які вам або вашим дітям доведеться тяжко розплачуватися. Народ — він теж різний, не з кісточок рахівниці, а з живих людей складається. І матеріальні потреби навіть великих мас людських не можуть замінити Бога в душі. Але, мабуть, ваші поривання — це чесніше, аніж марнування життя на примноження маєтностей і чинів, як робило моє покоління". Батькові нашому останні події теж багато в душі перевернули. Напиши йому…"