А про Господа свого і про Нестора Семирозума, який усе земне записує, на вогняному стовпі стоячи, я мовчала до Федора, бо йон після смерті сімейства ні в що сеє не вірив, серце йому кров'ю Ітекучою запеклося.
Пожили ми там. А мене ж в Україну тягне хтозна-як. Бо як вивезли мене у сороковім, у товарняку, а се уже тольки опісля війни прожила я туточки вісім рочків. Ранєй не можна було мені у ту Україну, а теперечки дозволили, дак я сімейством обзавелася. Оце вже, думаю, поїду, оце вже поїду. І два роки саму себе мучила, не могла ніяк поїхать. Як не те. то те, як не те, то те. А далєй вже сказала собі: що б воно не було, а — поїду. Його, Федора, якось що не сильно тягло в Україну, малесеньким зовсім його вивезли, а мене — мотузкою. А се уже у нас дві дочки було: Любі — четвертий годок, а Вірі — третій. Ось беру я Любу, сідаємо з нею на підводу, їдемо на станцію, а там — на поїзд. А Віру я з ним залишила. Приїхали ми в Україну, добулися Пакуля, матері вже нема, батько нікудишній, сліпий, сестра сама господарює. Дак я трохи там побула, далєй даю телеграму, що Любу залишаю у Пакулі, сама до них повертаюся, щоб потім їхать сюди уже усім разом. А Федору у голову стукнуло, що я повертаюся сама, бо вже Люби нема на світі. Страх у нього такий був — і сюю сім'ю втратити, як першу втратив. Дак йон там за Любою душу рве, а я — за Вірою, що з ним залишила. І шле йон мені блискавку, щоб я з Любою поверталася. Він за сюю дочку переживає, я — за тую. Бо ми розділили дітей і йон думає, що вже Люби нема, а я думаю, що уже Віри нема. Я за Любу — і на поїзд. Приїхали на станцію, се уже Ташкент проминувши, серед ночі, а ще кілометрів п'ять до нашої ферми. Все одно, думаю, будемо іти додому; садовлю дочку на плечі, чемодан у руку погойдалася крізь ніч. Підходимо до хати нашої, а у вікні — світиться. Люба підходить до вікна і каже: "Тату, відчини!" Вони посхоплювалися, не знають од радощів, що й — робити. — За дєтвою Федір був страшенно переживательний.
Ну, перезимували ми тую зиму, і закомандувала я в Україну їхать. Поїхали ми в Україну. Добулися до Пакуля, поселилися у батьковій хаті. Батька се уже не стало, помер батько. А Федір мені і каже: "У колгосп я не піду, я ж — робочий". А се уже у Пакулі знов цегельний завод запрацював, влаштувався йон па тому заводику, машини ремонтувать. Бо йон щодо залізяк усяких дуже ловкий був. А дощі ж такі усю осінь лили — страховиння. А грязь, а гади замело-завіяло, а де тая Муравщина, далеко ходить. Федір і каже: "Покуль ми грошиків усіх на розкидали (бо ми ж там, у Азії, усе, що набули, спродали) — купимо хатку коло причалу". Що я буду, мовляв, грязюку місить, та й тісно із сестрою у батьковім гнізді. Ну, там один чоловік, од заготконтори йон робив, спродувався, переїжджав до Мрина, ми й купили його дворище, хатина на дві кімнатки і коридор, під залізом, правда, і хлівець, і городу латка по схилу гори над Невклею. Ловке усе таке, ловке. Бо — своє. І досюль я туточки проживаю, уже сама як перст, добре, хоч дочка Віра, що у Мрині очоловічилася, провідує, не забуває, а Любка — тая десь аж у Воркуту, на шахти завіялася. А Вітя, синок, той у армії так і залишився.
Ну, се вже стало нам веселіше, бо свій куток. Скоро ми й хлопця діждалися, Вітю уже сього. А Федір страшенно хлопця хотів. Бо у нього з тою жонкою був хлопчик, але од бомби загинув. На тобі і хлопця. Тольки, кажу, не пий, бо треба про дітей думать, їх у нас теперечки троє. А за дітьми йон душу рвав, се правда. Особливо за Вірою. Якось вона у подруги заночувала, у Крутьках, із Мрина вертаючись, ми вже не знали, шо й думать, дак йон ридав, як мале дитя: "Хоч би мені слід, де вона ходила, побачити…"
Аж тут зійшов йон із поїзда жисті, і вже йому нічого не треба, а ми далєй без нього поїхали — крозь непроглядний туман часу.
А почалося усе сеє з того, що я захворіла. Прийшлося так. що мусила я лягти в лікарню пакульську, на операцію. Федір того ж дня прийшов до мене. Провідать. Я йому кажу: "Ти. Федоре, не ходи до мене часто, за дітьми дивися". Ну, се пішов йон. З порога, правда, довго на мене дивився, наче що сказать хотів, а не сказав, язик не повернувся. А ноччю йому погано зробилося. Операцію мені у вівторок зробили, а в четвер ноччю йон дєтву розбудив і каже: "Буду, дєтки, помирать". А діти думають, що батько, мабуть, п'яний. Віра і Люба — сії вже до школи ходили, а Вітя до школи ще не ходив, домував. Дак йон до Віті і каже уранні: "Сьогодні самі підете в лікарню до мами, понесете їй чаю з варенням, вона просила, а я вже буду помирать". А тої ночі сестрі моїй Марії наснився сон поганий, прибігла вона з Муравиці до нас, а Федір уже й не говорить. Дак вона викликала скору з лікарні, скора його подивилася і каже: "Заберіть дітей зі школи, хай будуть коло нього, а меншенького із собою візьміть". Дак вона так і зробила. І се вже дівчата діжурять коло батька. Другого дня, на Віриному чергуванні, йон і кончився. Дак Віра тади біжить не до мене, а біжить на Муравицю, до тітки Марії: "Уже татко помер!" А мені ж ніхто нічого не признається, я лежу у лікарні, після операції тяжкої, і ще не знаю, чи виживу. Лише вісточку мені діти принесли, що батько прихворів, тому і не провідує, а не кажуть, що його вже нема. Боялися, щоб мені хужей не зробилося. А сестра моя Марія прийшла до лікарів і гомонить їм: "Що ж із нею робити, у неї ж троє діток, а чоловік помер?" А лікар, що робив мені операцію, відповідає: "Якщо ми Федорі скажемо, то вона закомандує, щоб її везли на похорон, а шви полопаються і буде ще гірше". "Ні, луччей ми не казатимемо їй про похорон! — погодилася Марія. — Бо, як ще і з нею що погане станеться, сама я із дєтвою її не справлюся, бо у неї аж троє діток". Похоронили яни Федора без мене. А вже десь третього дня приходять до мене у лікарню Марія та Любка та й кажуть: "Хоч кричи, хоч не кричи, а вже твого Федора нема на світі". І все чисто розказали. Що ж, нема то й нема. Заплакала я, та й годі. Бо треба якось далєй жить, бо дєтви у мене — череда і одне одного малєй. А тади вже прошуся я, щоб на дев'ять днів мене з лікарні виписали, хоч на дев'ять днів на могилі його побуду. Виписали мене, і скора, правда, одвезла, до самого порога. А мої вже мене стрекають. Я у крик та в голос, бо ж мені без чоловіка мого і хата моя — не хата. А тади і вмовкла: що ж, думаю, той крик та плач мені поможуть, коли троє діток на руках моїх. Сестра Марія утішає: "Будеш ти, Федоро, з дєтвою, буду і я з твоїми дітьми, як матка родна, бо мені ж Бог діток не дав". Справді, вона мені помагала, як рідна матір. Сама було так не з'їсть, як діток моїх нагодує.