І виїхали вони за село, і їхали крізь дим, що все густішав: то торф'яники на болоті Замглай горіли. А вітер був південний, гарячий, стелив димові пасма у випаленому небі, між Сиберіжжю та Мньовом. А сонце, хоч і крізь завісу димову, палило нещадно. Суш стояла з половини літа, болота висохли, з верб вздовж шляху сіялося зжовкле листя. Торохкотіли колеса по бруківці, подзенькували бідони, Крилас притримував ліру рукою. "Дак що се вас, дядьку, на храмування потягло, калі ми ліквідували релігію як опіум для народу?" — перекрикуючи торохкотіння, реготнув Микитка. Був він трохи несповна розуму, але одним із перших записався до комсомолу, ходив по дворах із бригадою двадцятитисячників, і тепер, у колгоспі, його тулили на легші роботи. "Релігію, мо', і ліквідували, а Бога
— ні, Бог — у душах людських, а усіх людяк не ліквідуєте, щось та залишиться на розпал… — відповів Крилас. — Іду ж я із синком — не храмувать, а родаків провідать, як то здавна велося". — "Дак для такого міроприємтсва нам назначили інші свята — день сталінської Конституції, приміром, Великого Жовтня, Перше травня день міжнародної солідарності трудящих усього світу…" — почав перераховувати Микитка і знову засміявся, невідомо із чого. "А мені, сліпому, кожен день — свято", — зітхнув Крилас. І вже не відповідав на колючки їздового щодо храмування. Од гіркого болотяного диму шерхло у горлі і в голові туманіло. Біда, коли торф горить, а ще більша біда буде, якщо вогонь перекинеться на болото Гала, де сухого торфу багацько наскладовано, бо вивозити не встигають на залізницю, хоч сошу і проклали: нема чим вивозити, жнива. На його віку уже таке було, чого тільки не було на віку його. Ближче до Мньова Микитка знову озвався: "Дядьку, а заспівайте припевку про товариша Сталіна, се ж бо теж ви склали? Оте — ходить Сталін по болоту…" — "Про товариша Сталіна я пісень не складав! — заперечив Крилас. — Маленька людяка я для сього, щоб про товариша Сталіна, вождя і учителя, складать…" — "Ви чи не ви, дядьку, складали, а люди — вам приписують… — І Микитка загугнявив упівголоса: — Ходить Сталін по болоту — розкуркулює бідноту, як на хаті один куль — називається куркуль!.. Се наче про мене складено, бо я ж теж колошкав куркулів, будуючи світле колгоспне життя. А яни од нас по болотах ховалися, як жаби. А ми за ними лазили по болоту, як бусли!.." І реготів Микитка дурним сміхом до самого Мньова.
Дак багато хто, скажу я вам, потім бочку котив на Криласа. Мовляв, калі б не йон, то нічого б сього не було і не ковтнув би Змій стольки людяк мньовських та із сіл околишніх. У нас завжди так: усі сміливі язиками, по запічках, а як хто осмілиться правдоньку на людях сказать, того, замість подяки та шаноби, ще й клянуть, як останнього. А я знала і знаю: було б яно, усе теє, що було, незалежно, співав Крилас напівів своїх, для влади мульких, чи не співав. Бо моя подружка Настя, наша ж, сиберізька, дєвка, та перейшла до тітки самотньої, у Мньов, жити, а в тої тітки енкаведист приїжджий кімнату знімав. І злигалася Настя із сержантом-енкаведистом, йон їй, дурепі, дитятко зробив. А вскорі — де й подівсь, наче крозь землю провалився, хоч обіцяв женитися. Пішла було Настя по начальниках мньовських, із животом уже, коханого шукать, а начальники мньовські їй і кажуть: "Не ходи, дєвко, не виставляйся, бо і тебе причинимо за зв'язок із шкідником та ворогом народу…" Бо тади се його самого уже у Мрині до стіни поставили, як йон досюль інших ставив. Так і зосталася, на усю жисть свою, — із байстрюком, і не дєвкою, і не жонкою, а так, чортзна-що, підтоптанкою. Уже осьдечки послі війни побралася із калікою, безногим, йому коляску моторну дали із собезу як фронтовику, поранетому тяжко, і Настя із ним у тій колясці у Сиберіж наїжджала, наче пані. А тольки ж каліка той, нажлуктившись самогоняри, бив її милицями нещадно, покуль і не добив. Отаке життя людяцьке. Дак я про того сержанта-енкаведиста, що його разом із Агасом до Мньова занесло, а Настя туточки полюбила. І запитує у нього Настя, се яна сама мені у війну розказувала: "Що-бо се робиться, що "чорний ворон" стольки людяк мньовських щоночі забирає?" А йон, сержантик її, засміявся та й гомонить: "Забирає і забиратиме, бо у нас рознарядка од вищого начальства, а капітан ще й перевиконує, щоб вислужитися. Ми з капітаном Агасом — стахановці, і товариш Сталін нас орденами віддячить…" Ну, ото так товариш Сталін оддячив… Дак я й кажу: не будь на світі Криласа, вони що-небудь друге придумали б. Аби план виконать і перевиконать та Змія людським матеріалом нагодувать. Бо кожен боявся і вислужувався перед вищенькими як міг. І сам товариш Сталін боявся, я так думаю своєю дурною головою. Через те стольки людяк на той світ відправив.
А я-бо тади уже на восьмому місяці була, і уже мені бомажку у мньовській лікарні видали, і вже мені до колгоспу бригадир не загадував. Дак я болєй коло хати по господарству топталася. І бачила я через тин, Микитка Байстрюк по Криласа та хлоп'я його заїжджав, молоко коли у район віз. І се уже вечір настав, а їх — нема, і вранці — нема. Матвія ж бо сліпого, із Тарасиком. Я в Олени, може б, і запитала, але ми тади саме через курей посварені були. Коли ж се десь уже під обід отак прибігає їхнє хлоп'я, у сльозах. А Олена із молочарні прийшла і подалася на болото торф собі копать, а мо', перевертала накопаний, уже не пам'ятаю. Дитя ж запитує у мене, де матка його, бо ми ж отак — сусіди. Я розказую через тин, що на болоті матка його, а самій же — інтересно: "А де ж се твій батько, що ти сам причимчикував із-під храму?" А Тарасик відповідає крізь сльози: "Батька нашого люди військові серед ночі до тюрми забрали…" Ну, я і не стала далєй розпитувать, скоренько одійшла від тину, тади так: менєй знаєш — луччей спиш. Та й свого горя мала я досить: у ті годки чоловік мій галіфетив у селі Сиберіжі, і я кожну нічку жила як останню, бо уже начальничків щоночі хапало, і хоч ніхто не казав, де вони потім дівалися, але усі знали: пащека ненаситного Змія ковтала їх. Ну, моєму, слава Богу, поталанило, не потрапив йон на зуби Змієві, черга до нього не дійшла. А може, через теє, що йон тольки з війська червоного у село повернувся і ще ворогів у селі не нажив. А тади так було: ось я на тебе зло якесь маю, не так ти поздраствувався чи курка твоя на мою грядку ступила, я на тебе написав, уже через ніч і нема тебе, уже ти Змія тілом своїм годуєш. Се уже у війну не обійшла злая доля чоловічка мого дорогого. До капітана йон дослужився, "уся грудь моя в орденах сталінських", писав до мене в останньому своєму писемцеві, а десь під Берліном тую грудь прострелили з кулемета, як в атаку своїх солдатиків вів, і ордени не порятували, не затулили від куль. Се мені уже товариші його бойові написали, після війни. Ну, та я про ту осінь страшку, тридцять сьомого року, почала. Хоч ми усю жисть свою боялися, се правдонька свята, але тої осені — болєй усього. Нема і нема сусіди нашого, сліпого Матвія, на прозвисько Крилас, а людяк за нього усе колошкають та саджають до казенного дому. Тарарам такенний усюди, де лише йон із своїм бичком, що на нього струни із овечих кишок напнуті, порога переступав. Нас із чоловіком, думаю, лише кури і порятували, що ми через курей із ними, сусідами, посварені були, одне до одного через межу не ступали, і усі знали про теє. Щось тамочки чоловік підписував, у конторі, як із органів понаїхало, а що — він мені ані словечком не признався. Тади і між чоловіком та жонкою страх чорною кішкою перебігав, і жили вони неначе чужі одне одному, із замкнутими ротами. А у мене уже дитятко народилося, я з ним чучкаюся коло свого двору, а у бік двору Криласа було і оком не кину, мовби і двору того давно нема, сама пустка тамочки. Такою тади жисть була, не ми її придумали, тую жисть, кожен виживав як міг. І се, мо', годика зо два отак минуло, про Криласа — ні слуху ні духу. А у нас через нього уже половини чоловіків у селі нема, побрав "чорний ворон" ночами і — Змієві у пельку. Але якось що сеє усе минуло. Змій людською кровицею захлинувся, менєй людей стали органи забирать, менєй ми стали лужаться. Аж чую через тин, прибігає посильна із сільради і каже Олені: "Подзвонили, тітко, з енкаведе, аби ви завтра приїхали підводою і забрали дядька свого із тюрми, бо відпускають його, а сам йон стежки в село не знайде". А йон уже не те що стежки не знайде, ай — ногами не перебирав. Бо назавтра привезла його Олена, а з воза йон злізти не може, лежить лежнем на соломі. Дак Олена і кличе мене через тип, я у дворі просо прачем молотила. Се уже з тими курми призабулося, уже ми драстувалися. "Ходи-но, сусідко, поможи!" А Тарасик їхній у школі, на другу зміну. Я зайшла у двір, дивлюся, а Крилас — як із хреста знятий, самі мощі, а не людяка жива. Просить йон слабким голосом: "Покладіть ви мене на сонейку, погріюся, бо я у гостях довгих за сонейком сильно скучив…" Мощі мощами, а у кості йон — широкий, ледве з воза ми його стягли, поклали на дошки під тином, на сонечку, Олена куфайчину постелила. Дак повела яна коня у бригаду, а я уже ж коло Матвія сиджу, дивлюся на нього. Тади не стримала язика свого слизького та й запитую: "А де ж се ви, дядьку, пропадали стольки, що й чуть про вас не було? Ми думали, що уже й на світі білому вас давно нема". А йон, геть зарослий, бородища — до пупа, сива-сивезна, а вошей у ній, аж ворушиться борода, наче од вітру. Хоч деньок був тихий, погідний, це уже десь під Спаса. Йон мені і одвічає стиха: "У тюрмі, дитино, пропадав я, у тюрмі". — "А що ви тамочки стольки часу робили?" Крилас подумав-подумав і каже: "Бога навпомацки шукав, дитино, Бога…" Се я добренно запам'ятала, бо ані від кого чогось такого не чула, тади і згадувать Бога не можна було, одмінила його влада більшовицька, і ми — боялися. А ще ж хто в галіфе, як мій чоловік, таким і не перехрестися. Я ж візьми і бовкни язиком своїм дурним: "Хіба ж у тюрмі ікони, якщо людям і по хатах заборонено?" Тут йон і одвічає: "Бог, дитинко, не на іконах, Бог — у серці та розумі людяцькім, отам-бо я його і шукав". А про що йон казав — навпомацки, сього я так і не втямила розумом своїм женським.