Я потягся до листівки, але її там уже не було. Мати взяла її і тримала перед собою, і я, вп'явшись очима у свій надкушений бутерброд, колотив каву й ждав.
Ніколи того не забуду. Так ревне мати плакала на моїй пам'яті лиш раз — як помер батько, а мені, пам'ятаю, і тоді не стало духу на неї дивитись. Щось ніби острах, якесь почуття, що йому я й назви не годен прибрати, не давало мені потішити матір.
Я спробував ще вкусити бутерброда, але він застряг мені в горлянці, бо я раптом зрозумів, що тільки якась біда зі мною могла так схвилювати матір. Вона сказала щось незрозуміле й простягла мені листівку — і аж тепер я побачив на ній наліпку: чотирикутник, обведений червоною рамкою і червоною ж таки рискою переділений ще на два чотирикутники. На меншому стояло чорне товсте "Р", а на більшому — слово "Дюссельдорф" і число 634. А взагалі, то була звичайнісінька листівка, адресована на моє ім'я. З другого боку там були написано:
"Пане Бруно Шнайдере!
Вам належить з'явитися 5.8. 39 у Шліфенський військовий табір в Аденбрюці на восьмитижневе навчання".
Слова "Бруно Шнайдер", дата й "Аденбрюк" були надруковані на машинці, а решта все — в друкарні; внизу стояв чийсь кучерявий підпис, а проти нього надруковано: "Майор".
Тепер я знаю, що той кучерявий підпис нічого не важив: їх можна було хоч би скільки наштампувати на машині. Вся сила була в тій манісінькій наліпці, через котру матері довелося підписувати квитанцію.
Поклавши руку на материне плече, я сказав:
— Господи, на якихось нещасних вісім тижнів!
І мати й собі мовила:
— Ох, правда.
— На яких вісім тижнів,— ще раз сказав я, знаючи, що кажу неправду.
І мати втерла сльози й підхопила:
— Ну, звісно.
Обоє ми брехали, не тямлячи навіщо, одначе брехали і знали, що брешемо.
Я знову взявся до свого бутерброда, і зненацька мені свінуло, що сьогодні четверте, взавтра о десятій я маю бути за три сотні кілометрів на схід звідсіля. Я відчув, що зблід, поклав шматок на стіл, звівся на ноги, не дбаючи, що погадає мати.
Я пішов до своєї кімнати, став коло письмового столу, висунув і знову засунув шухляду. Я водив очима по кімнаті, відчував, що щось скоїлося, та не знав, що саме. Кімната більше не належала мені. Оце й усе. Тепер я знаю це, а тоді робив дурниці, аби впевнити себе, що я тут господар. Але дарма я нишпорив у коробці з листами, дарма підрівнював книжки на полиці; ще не збагнувши до ладу, що роблю, я заходився пакувати в теку сорочки, білизну, рушники й шкарпетки, далі подався до ванної забрати своє голярське начиння. Мати все сиділа при столі. Вона більше не плакала. Мій надкушений бутерброд так само лежав на тарілці, а в чашці ще стояла невипита кава. Я сказав матері:
— Піду до Гісельбахів, зателефоную, о котрій відходить поїзд.
Коли я повернув од Гісельбахів, вибило дванадцяту. В передпокої пахло печенею і кучерявою капустою, і мати взялася колоти кригу у ворочку до нашої маленької морозивниці.
Мій поїзд від'їздив о восьмій вечора, завтра о шостій я вже мав бути в Аденбрюці. До вокзалу було йти чверть години, та о третій я вже вирушив з дому. Я збрехав матері, що не знала, скільки треба їхати до Аденбрюка.
Останні години, перебуті дома, я погано пам'ятаю. Вони видаються мені довшими за весь той довгий час, що проминув, відколи я пішов із дому, а часу відтоді спливло чимало.
Мені не в пам'ятку, що ми з матір'ю робили. Страва не смакувала нам. Мати невдовзі повідносила назад на кухню печеню, кучеряву капусту, картоплю й ванільне морозиво. Потому ми попили каву, що ще від сніданку стояла накрита жовтим ковпаком, і я закурив; час од часу ми перемовлялись кількома словами.
— На вісім тижнів,— казав я.
І мати все потакувала:
— Еге ж, еге ж, правда,— і більше не плакала.
Три години поспіль ми брехали одне перед одним, аж поки врешті мені не стало терпцю. Мати поблагословила мене, поцілувала в щоку і, я знав, коли двері за мною зачинилися, вкинулася в плач.
Я пішов на вокзал. Там стояла метушня. Був саме час вакацій; усюди снували засмаглі, веселі люди. Я випив пива в почекальні і десь о пів на четверту надумався зателефонувати своїй приятельці, з котрою мав стрітися на пляжі.
Ще не набравши номера — діркуватий нікельований диск обкрутився й знову став на місце лишень п'ять разів,— я враз пожалкував, що телефоную, одначе таки набрав і останню, шосту, цифру. Її голос запитав:
— Хто біля телефону?
Я хвилю помовчав, потім поволі сказав:
— Бруно,— і спитався: — Чи ти могла б приїхати? Мене викликають на комісію.
— Зараз? — поспитала вона.
— Так.
Вона якусь мить міркувала, і в телефон до мене долинали голоси її родичів; щось балакалося за гроші на морозиво.
— Гаразд,— озвалась моя приятелька,— я приїду. На вокзал?
— Так,— сказав я.
Вона з'явилась дуже хутко, а я ще й досі не знаю, дарма що ось уже десять років, як вона моя дружина,— я й досі не знаю, чи не каятись мені, що я тоді їй зателефонував. Як не є, а вона притримала мені місце у фірмі, вона, коли я вернувся додому, знову збудила до життя моє завмерле шанолюбство, і, власне, їй я завдячую тим, що моя службова кар'єра з можливості стала дійсністю.
Але тоді я й з нею не лишився стільки, скільки міг би. Ми пішли в кіно, і там, у порожній і нестерпно паркій залі, я в темряві цілував її, хоч мені й не дуже хотілося.
Я цілував її багато разів, та о шостій уже подався на перон, хоч до восьмої мав іще доволі часу. На пероні я ще раз поцілував її і ввійшов у вагон якогось поїзда, що мався їхати на схід...
Відтоді я не можу без болю в душі бачити пляжів. Сонце, вода, веселі обличчя здаються мені несправжніми, і я волію сам-один у дощ тинятися містом чи піти десь у кіно, де мені вже нікого не треба буде цілувати.
Можливості моєї кар'єри у фірмі ще не вичерпані. Я можу навіть вийти на директора і, певне, таки й буду ним — за законом парадоксальної інерції. Бо всі довкола мають тверду гадку, що я вболіваю за фірму і зможу зробити щось задля її розквіту. Та мені байдуже за фірму, і я не збираюся нічого для неї робити...
З глибокою задумою дивлюся я час від часу на маленький папірець, що так круто повернув усе моє життя.