Над тисячними вихідними точками думала бідна дівчина. Думала, як би оберегти родину від грозячої абсолютної бідності, нужди; щоби їм при оповіщенню сумної звістки подати заразом і нову спасенну раду. Одначе не видумала нічого. Не видумала? Адже хто її добре знав, той знав також, що з нею коїлося щось від найновішого часу. І дійсно. Ніколи не виходила вона з дому так часто і не бавилась так довго по прогульках [28]. Особливо ж сусіднє село її немов причарувало...
Мовчки всунула вона тепер лист назад в кишеню, а її погляд полинув знов долиною по дорозі. Сонце ладилось заходити, і на заході запалало небо рожевим блиском. Нараз долетів до неї туркіт воза і тупіт кінських копит. Вона заворушилась і вп'ялила очі в той бік. Показався малий легкий візочок, тягнений двома палкими кіньми. В нім сидів одніський мужчина і поганяв сам коні.
Лице її спалахнуло кров'ю, а серце затовклось сильно.
Візок приближувався чим раз, то скорше. З-під тонких скорих кінських ніг вилітали іскорки, а вона, затявши зуби, почала звільна спускатись із горбка. В очах її горів дивний огонь, ніздрі дрожали...
Мужчина, побачивши її, здержав одним рухом коні і привітався. Був се гарний, сильний мужчина, літ, може, 29. З його одежі мож було відразу відгадати, що він був лісничим. Він сміявся, показуючи з-під вуса ряд густих, білих зубів.
— Я вас пізнала, пане Фельс! Можете мене зараз з собою забрати! — сказала вона з притаєним зворушенням.
— Буде мені мило, дуже мило! — відповів він радо.
Опісля зробив їй місце біля себе по лівому боці, поміг усісти, затяв коні, що аж підскочили, і відтак помчався уперед...
Почали бесідувати. Він тішився, що стрінулись, а вона відповідала ввічливо і скоро. Він говорив багато. Між іншим, оповідав (що вже вона й знала), що він лишається у барона в сусідньому селі і дальше у службі, а може, і на завсігди. Що казав йому, Фельсові, нині в місті, що закупив ще одне село; далі, що і заміняв собі нині коня, он того сивого гуцула...
Олена подивляла гарного коня. Він ішов дуже гордо і мав густу гриву, котра майже зовсім закривала голову. Від часу до часу підкидував бутно [29] голівкою вгору; був, очевидно, ще молодий і мало запряганий.
— Поводити кіньми становить особлившу приємність, — сказала вона. — Мені так і сверблять пальці, коли бачу, що другі поганяють.
— Таж се можете й ви вчинити, — відповів, усміхаючись. А той усміх був широкий і без значення.
— Але ви мусили б мене сього навчити.
— Для чого ж ні? Така учениця зробить мене гордим! Можемо врешті зараз зачинати.
Тут і передав їй поводи і навчав, як їх держати, коли і як стягати або попускати. Вона прислухувалась послушно, а раз заглянула йому глибоко й уважно в очі.
Він мав великі, голубі, потрохи безвиразні очі й виглядав свіжо і дуже молодо.
Вона поводила так, як він казав, а його погляд спинився на її тонких руках.
— Але держати треба неабияк! — завважила, повернувши голову легко за ним. — Чи ви не втомлюєтесь ніколи?
— О, я? — він сміявся. — Сього в мене не буває!
— Ціле тіло неначе в напруженні...
Його погляд так і промайнув по ній і спинився на її м'якім профілю. Її щоки зарум'янілись потрохи, і вона виглядала дуже гарно.
— Пані дуже ніжні, однак ми, мужчини, всі єсьмо сильні.
— Зате ми, жінки, витриваліші. Не повірите, може, що я можу раз по раз витягати п'ять до шість відер води...
Він широко створив очі.
— Дійсно?
— Можете мені вірити, я все кажу правду.
В його очах показалось щось ніби подив, а заразом і співчуття. Вона була така гарна...
— О, пані, ви не повинні щось подібного робити!
— І чому ні? Як нікого нема, а треба худобу напоїти, то муситься робити. А наколи з вас добрий господар, то признаєте се самі.
А він справді був добрий господар і знав, що воно не йшло інакше. Одначе, щоб вона щось подібного робила, ще й говорила про се так свобідно — вона, що зовсім не подобала на тих, що займаються такого працею.
— Пані, ви дуже господарні.
— Я не перебираю в праці. Опроче знаєте? Я завсігди кажу: чим ти є, тим треба цілком бути. Інакше не дійдетесь ніколи до мети!
— О, певно, — відказав поважно. — Доньки нашого —священика також дуже господарні. Наприклад, старша, панна Омелія, вона дуже образована панночка. Грає на —фортеп'яні, від неї й дістаю я завсігди різні часописи до читання.
— Т-а-к? — завважила протяжно Олена, і в сій хвилі потягнула вона сильніше поводи до себе. — Ви, певно, буваєте там частіше?..
— Не надто часто. Панна Омелія дуже привітна, просить частіше заходити; однак моя служба не позволяє на се, хоть і як би сього бажалося. А ви, пані, знаєте панну Омелію?
— Знаю, — сказала вона байдужне. — Чим вона вам імпонує? — спитала трохи згодом і обернулась бистро до нього. Холодна, насмішлива усмішка промайнула ледве слідно по її обличчю. Він відчув її.
— О, мені! — кликнув, зарум'янівшись, теж насмішливо.
— Я так думала, — і знов усміхнулась.
— Чому б мала мені імпонувати?
— Знати те — се ваша річ.
— Так я сього не знаю, — відповів він свобідно. І він дійсно не знав того. Не любив він узагалі думати, а був більше чоловік чувства. Се зрозуміла вона з першої хвилини, коли з ним познакомилась.
— Читаєте радо? — спитала його опісля.
— Радо.
— Можу вам також книжок позичити, маю їх дуже багато.
— А ви, пані, не читаєте?
— Тепер ні. Не можу.
Він дивився на ню цікавим поглядом; очевидно, не розумів її.
— Так мені лучче, — відізвалась стиха.
— То лиш час забирає, — обізвався, — а надто жінкам при господарстві. Вже мужчина, то примушений читати...
Вона відвернула голову від нього, і її погляд полинув десь далеко. Сонце сховалось уже за темний ліс, і остро, виразно вирізувались його лінії на огняно-червонім небі.
Їй стало холодно, і вона стиснула одною рукою кордикову [30] хустку під бородою і пробувала її тісніше зв'язати. Чи коні почули легку непевну руку, що ними поводила, чи, може, лівий побачив що-небудь край лісу, бо скочив убік так, що легкий візок мало що не вивернувся, а Олена похилилась уперед. Блискавкою обняла її його рука й узяла заразом поводи. Вона була на хвилину неначе замкнена в його обіймах. Злякана освободилась, а він став лютий і ударив коні, що рвались уперед, немов скажені.