— А зі мною, що станеться зі мною? — відповів я йому.— Хіба моє становище не жахливіше? — І додав, ляснувши себе по лобі.— Я не маю тут нічого, що могло б мене втішити.
Він сумно й водночас граційно похитав головою, і ми розлучилися. В ту пору Луї Ламбер мав п'ять футів і два дюйми зросту — більше він уже не виріс. Його обличчя, в ті роки надзвичайно виразне, свідчило про добру вдачу. Божественна терпимість, розвинута поганим ставленням, постійна зосередженість, якої вимагало споглядальне життя, стерли з його погляду вираз зухвалої гордості, що на обличчі Луї справляв приємне враження, хоча наші вчителі читали в ньому виклик. Тепер на його обличчі завжди відбивався спокій, його чарівливу погідність ніколи не порушували ні іронія, ні насмішка, бо природжена доброзичливість Луї пом'якшувала в ньому відчуття своєї духовної сили та вищості. У нього були тонкі, гарні руки, майже завжди вологі. Його тіло було гідною моделлю для скульптора, але наша сіра, мов залізо, форма із золотими ґудзиками та коротенькі штанці надавали нам такого непривабливого вигляду, що милуватися досконалістю пропорцій та м'якістю обрисів Ламберового тіла можна було тільки в лазні. Коли ми плавали в нашій купальні на Луарі, тіло Луї різко відрізнялося своєю білістю від шкіри інших учнів, що прибирала найрозмаїтіших тонів — пухирилася від холоду, ставала у воді ліловою. Його форми були витончені, постава граційна, шкіра мала ніжне забарвлення; виходячи з води, він ніколи не тремтів, можливо, тому, що завжди уникав затінку і шукав сонця; Луї скидався на квітку, з тих, які завдяки особливій чутливості вмить закривають свої чашечки, коли повіє прохолодний вітрець, і прагнуть цвісти лише під безхмарним небом. Він їв дуже мало, пив тільки воду; крім того — чи інстинктивно, чи скоряючись своїм уподобанням — він був скупий на рухи, що вимагали витрати сил; його жести були прості й стримані, як у людей Сходу або в дикунів, для яких поважність — стан природний. Взагалі, у своїй поведінці він уникав манер, що могли б здатися вишуканими. Він мав звичку нахиляти голову ліворуч і так часто спирався на лікоть, що рукави нової курточки протиралися вмить. До цього начерку портрета Луї я хочу додати короткий опис його духовного обличчя, бо, думаю, тепер я можу судити про нього неупереджено.
Хоча від природи Луї був релігійний, він не визнавав дріб'язкової обрядності римсько-католицької церкви. Його погляди були особливо близькі до поглядів святої Терези, Фенелона та кількох отців церкви і святих, яких у наші часи оголосили б єретиками й безвірниками. До церковної служби він був байдужісінький. Молився поривами, під певний душевний настрій, який навідував його вряди-годи; він скорявся своїй природі й не хотів ні думати, ні молитися у точно визначений час. У церкві міг і віддаватися роздумам про Бога, і обмірковувати яку-небудь філософську ідею. Ісус Христос був для нього найдовершенішим зразком його системи. Et verbum caro factum est* — здавалися йому високими словами, призначеними особливо наочно виразити традиційну формулу волі, слова, дії. Те, що Христос не завважив своєї смерті, щоб божественними діяннями він довів своє внутрішнє "я" до високої досконалості і його безплотний дух зміг навіть явитися перед учнями, нарешті описані в Євангелії чудеса, магнетичні зцілення Христа і його здатність говорити всіма мовами були для Луї Ламбера доказом правильності його вчення. Пригадую, як він колись сказав із цього приводу, що найпрекрасніший трактат, який можна було б у наші дні написати,— це історія перших років християнської церкви. Ніколи не висловлювався він поетичніше, як у ті хвилини, коли під час наших вечірніх розмов говорив про чудеса, здійснені силою волі в добу великої віри. Він знаходив найпереконливіші докази на користь своєї теорії майже в усіх історіях про мучеників, загиблих у першому столітті християнства, яке він називав "великою ерою мислі".
* І слово стало плоттю (латин.).
— Хіба явища, які відбувалися тоді, коли християни героїчно терпіли муки у славу своєї віри, не доводять, що матеріальні сили ніколи не зможуть протистояти силі ідей або людській волі? — казав він.— Кожен може оцінити можливості своєї волі на підставі того, як вона проявляється в інших людей.
Я не вважаю за потрібне говорити про його погляди на поезію та історію або на шедеври нашого письменства. Чи цікаво було б викладати тут думки, які нині стали майже загальноприйнятими, але тоді, та ще в устах дитини, могли видатися незвичайними? Луї в усьому був на висоті. Щоб у двох словах розкрити його талант, досить сказати, що він написав би "Задіга" не менш дотепно, ніж Вольтер; він подав би діалог між Суллою і Евкратом40 так само сильно, як і Монтеск'є. Шляхетність поглядів спонукала Ламбера передусім прагнути, щоб його твір був корисний людям, а витончений розум вимагав новизни і не лише від форми, а й від змісту. До всього, що не улягало цим вимогам, він ставився з глибокою зневагою. В моїй пам'яті збереглося одне з його найгеніальніших літературних означень, яке дає уявлення про суть усіх інших і водночас показує глибину і ясність його аналізу: "Апокаліпсис — це записаний екстаз". Він розглядав Біблію як уривок із традиційної історії допотопних народів, до якої мало стосунок і сучасне людство. Він вважав, що джерелом міфології стародавніх греків були і єврейська Біблія, і священні книги Індії, але цей залюблений у красу народ переказав усе на свій лад.
— Неможливо,— казав він,— сумніватися в тому, що священні книги народів Азії мають пріоритет над нашим Святим Письмом. Для кожного, хто повірить у цю історичну істину, межі світу розступляться неймовірно. Хіба не на азіатському плоскогір'ї знайшла собі притулок жменька людей, котрі зуміли пережити катастрофу, що спостигла нашу земну кулю, якщо, звичайно, люди існували до того землетрусу або удару? Відповідь на це дуже важливе запитання записана у глибинах морів. Отож антропогонія Біблії — це генеалогія тільки одного рою, який вилетів з людського вулика, що завис на гірських кручах Тібету, між вершинами Гімалаїв і Кавказу. Первісні уявлення орди, яку той, хто дав їй закон, назвав божим народом (мабуть, із метою зміцнити її єдність і щоб цей народ краще зберіг його настанови, адже Мойсейові книги не тільки дають закон, а й визначають систему управління, державного й релігійного) позначені печаттю жаху: могутня думка пророка пояснила двигтіння земної кулі помстою божества. А що цей народ не пережив жодної з радостей, яку дає життя на землі предків, то лихі пригоди кочівництва підказали йому поезію лише похмуру, величну й криваву. В протилежність цьому індуси, спостерігаючи, як швидко поліпшувалися умови життя на землі, завжди осяяній благодійним промінням сонця, склали собі веселі уявлення про блаженство кохання, про культ вогню, створили незліченні образи відтворення життя. Цих чудесних образів немає у священних книгах іудеїв. Необхідність зберігати себе перед лицем небезпек, що постійно чигали на них у тих країнах, через які їм доводилося проходити на своєму шляху до землі обітованої, породили у євреїв почуття власної винятковості й ненависті до інших націй. Священні книги трьох народів — греків, іудеїв та індусів — це архіви світу, який пішов у небуття. Ось у чому таємниця грандіозної величі їхніх мов та міфів. Велична історія ховається під іменами людей та місцевостей, під легендами, що приваблюють нас невтримно, хоч ми й не знаємо чому. Можливо, вони доносять до нас повітря стародавньої батьківщини нинішнього людства.