Тимчасом Андрій доїхав під кобилячу голову і пристанув, щоб забрати Етлю.
На дорозі він каже:
Знаєте, Етлю, що вже більше не будемо їздити разом.
Чому?
Бо мене до другого четверга вже тут не буде...
Хибаж ви що Андрію? — Андрій поглянув на неї і завважав, що вона поблідла на лиці, а в очах блиснули слези...
Скажу вам, Етлю, але під секретом, і це лише не на довго, бо воно й так стане всім відомим.
Коли хочете, то можу вам забожитися, що буду мовчати...
Я рішився їхати до Америки.
Що? до Америки? такий богатий, славний хазяїн?
Дарма! Перед жінкою втікаю, втікаю з життям...
А це що? Я вас не розумію...
Я вам поясню коротко. Як я нині тиждень вернув до дому, то жінка хотіла мене строїти, і намішала мені якогось зілля до вареників. Я ледве вратувався, добре, що хоч завчасу спостерігся. Трохи цього зілля я перелапав і везу з собою спитати людей, що це є...
Дівчина оплеснула руками:
Мати Божа і таке зробила христіянка!
І між христіянами і між жидами є добрі і шельми...
Андрій задумався і говорив наче сам до себе:
— Жаль мені всьо покидати. Я ще багато мав наміченої роботи, та вже нічого не докінчу, що зачав. Треба молоде життя ратувати... Коли їй раз не повезло, то попробує другий і третий, і може їй вдасться. Я вже від тижня нічого до губи не взяв в своїй хаті, так бережусь, але вічно так бути не може. Тай це мене не забезпечує. Не вдасться з трійлом, то вона возьметь-ся за що инше. Хатний воріг небезпечніший від цього, що за дверми чатує... І вас, Етлю, мені жаль. Гадав, що дещо мудрого видумаю на ваш ратунок, та нічого мені у голову не приходить, а тепер навіть часу у мене не має, щоб щось видумати. От таке одно вигадав... Щоб ви, коли вже ніяк не зможете випроситися, втікли до Львова до своїх кревних, та там знайшли собі науку чужих дітей...
— І я про це думала, та воно нездале. Гадаєте, що мої кревні не відвезуть мене назад до дому? Ви жидів не знаєте. За це, що я кілька літ у них жила, то тато платив, а даром вони не схотять, ну і з татом не схочуть задиратися, бо люди взялиби їм це за зле. А щоби я сама пускалася на таке, то я не маю житєвого досвіду і моглаб марно пропасти між чужими людьми...
їхали так довший час не говорячи до себе ні слова.
Аж нараз Етля начеб зі сну прокинулася і каже:
В цій хвилі я говорила собі в душі цю молитву до Богородиці, що ви мене навчили і мені прийшла одна думка у голову, що аж боюся її вам сказати...
Ну говоріть!
Андрію! Возьміть мене з собою до Америки. Не лишайте мене тут бідної, безпомічної... Я... я перейду до вашої віри...— Вона взяла Андрія під руку і прижалась до його плеча і говорила крізь слези:
Не відтручайте мене Андрію, мій одинокий приятелю, вирвіть мене з цього пекла, бо хиба втоплюся, коли ви мені відмовите помічної руки...
Моя бідна Етлю! Надумайтеся, що ви загадуєте! Ви покидаєте родичів, котрі вас люблять...
Не люблять вони мене, коли мене пхають заміж за цього ненависного рабіна, цур їм та пек! Я вам ніколи не забуду цього, що ви мені до тепер зробили. Я могла перед вами одним відкрити мою душу, і ви зі мною співчували. Не забуду вам і цього, що ви тепер для мене зробите. І не думайте, що я вам буду тягарем.
Я матиму гроші на дорогу. Візьму від батька, а там в Америці, то я собі знайду зарібок, я буду вчити дітей. Я знаю добре француський і німецький язик, а по англійськи то вже навчуся. А по дорозі, то я вам задля знання німецької і француської мови можу бути помічна. Я вам у всім вірно буду служити...
— Мені слуги, Етлю, не треба, бо я сам буду шукати служби, але мені треба вірної товаришки, порадниці, бо я також буду між чужими людьми... Та як ви справді хочете їхати у цей незнаний нам світ, то можеби ви згодилися бути для мене дружиною... жінкою...
Етля задріжала цілим тілом.
Та ви жонатий...
Ні Етлю! ви знаєте, серед яких обставин мене женили. Я не мав своєї волі. Я не любив моєї жінки, бо я не знав, що це любов. Мене за волю ніхто не питав, у мене навіть заповідей не було як слід, хиба якийсь індульт, о що вуйко постарався. Я був вірний моїй жінці. Тепер вона мені найтяжший воріг, бо хотіла мені життя вкоротити. Вона мені не жінка. І коли в ин-шій вірі можна за таке геть розійтися, то чомужби і не міг такого зробити? Тут цього не можна, але там буде можна. Я й так гадав, що приїхавши в Америку, я назву себе інакше і оженюся по виборі мого серця. Тепер мені якраз трафляєся нагода як не може бути краще. В Америці ми поберемося, як що ви вихриститеся, бо інакше не можна... Двом богам в одній хаті не можна молитися. Отже ви подумайте над цим і скажіть мені своє слово, хоч не тепер то за кілька днів, я до вас зголошуся.
Етля дріжала. Вона місто відповіди оглянулась на всі боки, чи хто на них не дивиться і обняла Андрія руками за шию і стала пристрасно цілувати.
Мій дорогий Андрію! Я тебе полюбила від першої хвилі; як лише тебе перший раз на порозі алькира побачила, тямиш? Тоді, як я з маламедом вайкала...
Таке було і зі мною, та я не міг тобі цього сказати, бо я хотів бути в твоїх очах чоловіком ста-точним.
Яв тобі знайшла щирого приятеля...
Коли так, то згода. Я тебе візьму під мою опіку доки не заїдемо на місце. Там ти вихрестишся і тоді звінчаємося. Я тебе певне не зраджу, не покину.
В Америці будемо заробляти обоє. Я можу бути і за кухарку, за покойову, за швачку, бо я всьо вмію. А пан рабін хай шукає собі "кале" — цур йому та пек.
Кухаркою я тобі не дам бути, бо я потрафлю заробити на нас обо?;.
Ми раз говорили про сни і згодились у цьому, що сни бувають віщі. Я тобі оповідала, що мені цей рабін снився, все як потопельник, що мене хоче у бездну захопити, а я буджуся з криком і плачем зі сну. Пе-редвчера мені знова таке снилося та кінець був цілком инший. Коли іменно цей рабін топельник хотів мене хопити своїми кліщами, зявився ти, Андрію, вдарив його патиком по лапетах, аж проломились і він пішов під воду. Тоді ти мене взяв на руки і поніс геть далеко на поле. А там було дуже гарно, повно цвітів. І ми по тім полі ходили разом, та молилися до Богородиці. Опісля ми співали... І серед такого я прокинулася. Мені так було любо, так весело. Я питалася мами, чи я не кричала в сні, а вона сказала, що лише раз я крикнула... Як воно добре, що мене мама не збудила...