— А!.. Хорошо, хорошо... — з полегшенням промовив Коростенко й, звернувшись до мене, добродушно проговорив: — Неспокійно у нас на селі... Збираються громить мене дядьки... Вже письма шлють... щоб вибиравсь зарані, бо все одно одберуть землю... От вам і інстинкти... Приходиться буть насторожі... Темна маса може справді і спалить тебе, і вбить... Боротьба за існування!.. Да! Ну, ходім обідать!
Він ще зупинився, прислухаючись до криків на селі, і ми пішли. Хвилин через десять, вмитий, я сидів уже за столом проти пані Коростенкової, млявої жінки з блідо-сірим лицем і подвійним жовтим підборіддям. Коло неї сидів мій ученик, Василько, опецькуватий чорнявий хлопчина год десяти, схожий на батька.
— Тьі ж будешь слушаться господина репетитора? — гладячи пухлою рукою стрижену голову Василька, мляво тягнула пані. — Да, Васенька?
Васенька сьорбав борщ, з таким виглядом, що, мовляв:
"Побачимо!"
— Только вьі с ним, пожалуйста, уже по-русски занимайтесь... Николай Андреич большой любитель малорусского язьїка, но ребенку ато излишне.
— Я по-мужицки не хочу учиться! — не підводячи голови, випалив Васенька.
Коростенко ніяково засміявся:
— Дурачок. Разве на малорусском язьіке только мужики говорят?
— Ну, да, мужики!
— Глупости, Васенька! — вмішалась пані. — Малорусский язьік такой же, как й русский... Но тебе нужно по-русски учиться. Мой Николай Андреич, видите ли, считает, что все должно развиваться... Но ато он только так говорит, а на самом деле он потому такой любитель малорусского... Сказать, Коля? — лукаво глянула вона на чоловіка. — Глупости, Лена, вьідумьіваешь... — сухо й незадоволено пробурмотів він, мішаючи ложкою в тарілці.
— Зто его больное место... — засміялась вона до мене... — Сказать, Коля?.. Он, видите ли, — вона знов лукаво глянула на його, — он написал одну книжечку... Сказать?.. Молчишь? Ну, хорошо. Он написал книжечку на малорусском язьіке о шелковичньїх червях й считает теперь себя настоящим малороссом. А он й говорить по-малорусски не умеет. Я просто не понимаю его... Какие-то слова... Я сама малоросска й все понимаю, когда мужики говорят, а его нет...
— Конечно! Потому что я говорю литературньїм язьїком.
— Ну, оставь!.. Просто не умеешь...
— Лена! — сухо й терпко глянув на неї Коростенко. — Зто наш всегдашний спор... Мьі успеем еще надоесть нашему гостю... Скажи лучше, чтобьі подавали второе... Ви щось шукаєте? — звернувся він до мене, бачачи, що я воджу очима по столу.
— Ьге ж, солі...
— А ось же солянка перед вами, — показав він на якусь пляшечку, що стояла коло мене. Я взяв її, але солі з неї не міг добути. Глянувши на Коростенка, я побачив, що він лукаво й задоволене посміхається.
— Не посолите?.. А ось дивіться... Позвольте мені... Бачите?.. Машина!.. У мене все машинним робом. Практично, правда?
Я проти волі посміхнувся.
— Да! Наука — сила! — рішуче хитнув він головою. — Наука дасть людям щастя. Як подумаєш, скільки то непродукційно тратилось у нас, на Україні, сил... і тратиться! Двадцять аграрних вопросів можна би розв'язать, якби зібрать ті сили та прикласти їх до діла... А наші поміщики замість того крестян експлуатують... Крестянина треба піддержувать, треба помагать йому, перш усього — як людині, а друге — для розвитку хазяйства. Бідний мужик — бідний поміщик, бідна, значить страна. А бідність є регрес. Ми, поміщики новітньої формації, повинні сказать тепер своє слово. Воно назріло вже... Да, воно назріло! Вік мотузяного хазяйства зступає з шляху і дає дорогу машині, азія дає дорогу європі! і от в цьому я бачу велику роль нашої Думи! Вона вб'є азію і дасть простор європі, дасть нам сказать своє слово, слово європейців.
Він захопився. Утершись рушничком, він одклав його набік і, повернувши до мене своє англійське обличчя, повів розмову знов про Думу, про волю, прогрес, новітніх людей, добро і правду. Говорив він уже по-російському і говорив гарно, кругло, щиро. В розумних, блискучих очах його горів вогник захоплення, і видно було, що він сам любувався своєю мовою й ще більше захоплювавсь. Пані з задоволенням слухала його й зітхала. В їдальні віяло холодком, пахло якимись квітками, вузький, довгий годинник м'яко, поволі цокав.
Раптом двері хутко одчинились і в кімнату вбіг захаканий, з напруженим, зляканим лицем Грегуар.
— Ніко... Ніколай Андреїч! — зашепотів він. Ніколай Андреїч враз змовк і, зблідши ввесь, повернувся до його. Пані теж зблідла й схопила в обійми Василька.
— Он!.. Он!.. Посмотріть... ідуть... З флагами! — підбіг Грегуар до дверей, що виходили на терасу й з яких видно було вулицю села. Ми всі схопились і підбігли до дверей і до вікон. На вулиці далеко видно було велику юрбу селян, над котрою миготіло щось червоне. Селяни, видно, були неспокійні, бо звідти долітали крики й видно було, як махали руками. Пані затрусилась, забилась і, схопивши Василька, забігала по хаті. Василько почав плакать.
— Грегуар... Неси пулемет! Скореє!.. На террасу!.. — забурмотів Коростенко, дрижачими руками зачиняючи для чогось вікна.
Я кинувся до Коростенка й, теж хвилюючись, заговорив:
— Добродію! Може, кулемета не треба?.. Все одно не поможе, а жертви будуть. Краще вийти до їх і попробувать...
— Нет, нет, нет, — замахав він руками. — Вьі, молодой человек, не мешайтесь. Зто жизнь, а не программа. Понимаете? Я должен защищать свою семью... Вьі, молодой человек... Лена!.. Йди в спальню!.. Не бойсь... Ах, негодяи!.. Грегуар! Боже мой, он там копается!.. Леноч-ка! Да йди же... Здесь нельзя тебе!.. Грегуар!.. Молодой человек, если вьі боитесь... Грегуар!.. Они уже близко... Й ворота отпертн...
В кімнату вбіг Грегуар, важко несучи перед собою якусь машину з ніжками, як у фотографічного апарата, й довгою товстою блискучою трубкою.
— На террасу, на террасу! — помагаючи нести Грегуарові, трусився весь Коростенко.
Василько раптом заверещав і забився, затріпався. Я кинувсь до його. Пані без пам'яті лежала долі.
— Сто-ой!! — зачулось високим різким тенором з тераси. — Стрел-я-ять буду!!
Я схопив графин з водою й почав лити дрижачими руками на голову пані, бурмочучи до Василька:
— Нічого, Васильку, нічого...