ЄВГЕН ГРЕБІНКА
МАЛОРОСІЙСЬКІ ПРИКАЗКИ
Добрым моим землякам и любителям малороссийского слова
Долгом поставляю известить почтеннейших читателей, что содержание некоторых приказок взято мною из басен Крылова и других в сем роде писателей и что в орфографии я следовал способу, принятому нашим известным поэтом Гулаком-Артемовским
ЦАП
"Мабуть, нема уже на світі правди!
Мабуть, вона уже за море утекла.
Чим я од Муцика поганший, справді?
А пані те щеня учора привезла,
Сьогодні вже йому і дзвоник почепили.
Да як моторно він бряжчить,
Як Муцик, бубличком задравши хвіст, біжить
Та гавкає на мир щосили!"
Так навіжений Цап на ввесь окіл гукав.
Хазяїн, річ таку почувши
(А по-цапиному він дещо розмишляв),
Йому дзвінок на шию намотав.
Здурів скажений Цап, ріжки назад загнувши,
Махнув борідкою, замекав, заскакав
І геть-то честію такою запишнився,
Да швидко став їй і не рад:
Бо тілько Цап стрибне у панський сад,
На шиї дзвін дзень-дзень! народ заворушився,
І гостя втришия в кошару мусять гнать.
Прийшлось бідасі пропадать.
Пройшло йому те врем’я, що бувало
Майнув де здумавши, куди б то не попало,
Поїв, пообгризав – і слід пропав,
А вибіга і долинки, і гори,
Де був – то пожививсь; ніхто того не знав.
Еге, я правду вам казав:
Нащо було Паньку прохаться в прокурори!
ЛЕБЕДЬ І ГУСИ
На ставі пишно Лебедь плив,
А Гуси сірії край його поринали.
"Хіба оцей біляк вас з глузду звів? –
Один Гусак загомонів. –
Чого ви, братця, так баньки повитріщали?
Ми попеласті всі, а він один меж нас
Своє пиндючить пір’я біле!
Коли б ви тілько захотіли,
Щоб разом, стало бить, вся беседа взялась.
Ми б панича сього якраз перемастили".
І завелась на ставі ґеркотня,
Гусине діло закипіло;
Таскають грязь і глей зо дна
Да мажуть Лебедя, щоб пір’я посіріло.
Обмазали кругом – і галас трохи стих;
А Лебедь плись на дно – і випурнув як сніг.
ЯЧМІНЬ
Син
Скажи мені, будь ласкав, тату,
Чого ячмінь наш так поріс,
Що колосків прямих я бачу тут багато,
А деякі зовсім схилилися униз?
Мов ми, неграмотні, перед великим паном,
Мов перед судовим на стійці козаки.
Батько
Оті прямії колоски
Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром;
Котрі ж поклякнули – то божа благодать,
Їх гне зерно, вони нас мусять годувать.
Син
Того ж то голову до неба зволить драть
Наш писар волосний, Онисько Харчовитий!
Аж він, бачу…
Батько
Мовчи! Почують – будеш битий.
ЗОЗУЛЯ ТА СНІГИР
На дубі сидячи, Зозуля куковала:
"Що за годи тепер, зовсім не можна жить!
Одколи як тепло вже стало,
А гусені нема, черви зовсім так мало.
Прийшлось із голоду хоч у кулак трубить". –
"Нащо вам так квилить? Мій боже милий! –
Снігир Зозулю перебив, –
Коли б я мав ваш стан і сили,
Оцю я погань би не їв,
Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив
Собі щодня шматок м’ясця.
От кобець – менший вас, а їсти як захоче:
Летить – і душить горобця.
Зате він з голоду ніколи не нудився". –
"Дурний! дурний! а в школі вчився! –
Зозуля Снігиру в одвіт. –
Замісто горобця я з’їм жуків десяток
Да гусені, черви десятків три в наддаток
І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь світ,
Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна,
Живе собі, як панна,
Гуляє у садку, нічого не псує,
По гілочках намистечко кує
Да скілько літ кому прожить віщує;
Нехай же здумаю… да що тобі й казать!
Хоч злидні в пір’ї обідрать,
Ввесь птичий рід зарепетує:
"Зозуля м’ясо жре, Зозуля хищний птах!
Троха чи не бажа вона Орла із’їсти!"
Прощай тогді моє життя в садах!
Прийшлось би утікать хоч за море без вісти,
Так лучче ж тута жить – да зводить черв’ячків".
Хто хоче полюбить суддю-грошозаплода,
Про його розпитай панів,
А не питай у простого народа.
________________________________________
ВЕДМЕЖИЙ СУД
Лисичка подала у суд таку бумагу:
Що бачила вона, як попеластий Віл
На панській винниці пив, як мошенник, брагу,
Їв сіно, і овес, і сіль.
Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки.
Давай вони його по-своєму судить
Трохи не цілі сутки.
"Як можна гріх такий зробить!
Воно було б зовсім не диво,
Коли б він їв собі м’ясиво", –
Ведмідь сердито став ревіть.
"А то він сіно їв!" – Вовки завили.
Віл щось почав був говорить,
До судді річ його з починку перебили,
Бо він ситенький був. І так опреділили
І приказали записать:
"Понеже Віл признався попеластий,
"Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласті,
Так за такі гріхи його четвертувать
І м’ясо розідрать суддям на рівні часті,
Лисичці ж ратиці оддать".
________________________________________
ПШЕНИЦЯ
Я бачив, як пшеницю мили:
То що найкращеє зерно
У воду тільки плись, якраз пішло на дно,
Полова ж навісна пливе собі по хвилі.
Привів мене господь побачить і панів:
Мов простий чоловік, там інший пан сидів,
Другі, задравши ніс, розприндившись, ходили,
І здумав зараз я, як тільки поглядів,
Що бачив, як пшеницю мили.
СОНЦЕ ДА ХМАРИ
Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,
І божий мир, як маківка, цвіте;
На небі чистому ген Хмара бовваніє.
Та Хмара надулась і річ таку гуде:
"Що вже мені се Сонце надоїло,
Чого воно так землю веселить?
Хоч я насуплюся, воно таки блищить.
Я полечу йому назустріч сміло,
Я здужаю його собою затемнить".
Дивлюсь – і Хмарами півнеба замостило,
На Сонечко мов ніччю налягло.
А Сонце вище підплило
І Хмари ті позолотило.
ГОРОБЦІ ДА ВИШНЯ
Глянь, глянь, летять, да їх летить чимало,
Куди оце летять з оселі Горобці?
Дивлюсь, у сад побрались молодці.
На Вишеньці їх геть-то насідало,
І бенкет зараз підняли;
Цвірінькають, джеркочуть, знай, на Вишні
Із ранку самого до пізньої пори.
Я простий чоловік, то й взяв собі на мислі,
Що Вишеньці моїй предобре у саду,
Що їй превесело, бо як край єї йду
Або і так коли зирну у сад із хати,
Все зволять горобці по гілочках скакати.
Ось тиждень, як не був, дивлюсь – кат його ма!
На Вишеньці гостей нема.
Чого лишень вони літати перестали?
Як розібрав, бодай і не казать!
Ох! поти жевжики вчащали,
Поки всі ягоди на Вишні обдзюбали –
Тепер до бідної ніколи не летять.