Для сучасників Шевченка національність нашого великого математика Михайла Остроградського була річчю очевидною. Сьогодні це "русекій учоний" — вже для цілого світу. Ми знаємо, що один з фундаторів науки про міцність матеріалів та будівельної механіки — Степан Тимошенко — є син нашого народу і найстарший член Наукового товариства ім. Шевченка, але для цілого світу він сьогодні навіть не американець, а просто "русекій", і його, навіть перекладені, підручники в СССР давно вже "націоналізовані" для генія "совєтського народу".
Ось свіжий приклад: видатний наш мистець Олександр Довженко, який в умовинах власної держави виріс би на світового генія, пильнував аж до своєї смерті, щоб в кінці кожного його, Москвою соціалізованого, твору стояло: переклад з української. Але не вспів він склепити очі, як його теста-ментарну "Зачаровану Десну" видано було в Москві велетенським накладом по-російському, а одночасно — англійський переклад з зазначенням, що він "совєтський", отже — для "англомовних" народів — "русскій" письменник.
Уявім собі, що диявол помагатиме так само далі — і тоді, за 20-30 літ, Довженко буде так само "русскім", як Тимошенко і Богомолець, як Бортнянський, Боровиковський, Гоголь, Мечников, Куїнджі, Самокиш чи (до речі — з львів'ян) Айвазовський...
Київську Всеукраїнську Академію наук перетворено на провінційну філію московської з публікаціями "на общепонятном". Славна Київська Академія мистецтв обернулася на провінційний "художній" Інститут, а її фундатор — геніальний графік Юрій Нарбут — просто викреслений з історії: його пам'ять зліквідовано навіть у "всесоюзній" скалі. "Нєт, нє било і бить не может..." Те саме з музикою, оперою. Один з авангардових театрів XX ст. — театр Курбаса-Куліша — знищено до кореня і на його місце привернуто побутовий, фактично малоросійський театр, який, одначе, порівняти не можна-з класичним побутовим нашим театром Кропивниць-кого — Карпенка-Карого: театр "на украінском язикє" в УССР опинився на рівні — увічненого ще Винниченком — Гаркуна-Задунайського.
Дуже прикметний недавній випадок з поеткою Ліною Костенко. По виданні тільки двох книжечок поезій — вона опинилася з кляпом в роті. Не з огляду на тематику (про кохання й соловейка така В. Ткаченко воропає собі без перешкод), хоч Л. Костенко мала необережність писати про... море, забувши, що тема моря для українців була заборонена ще в кінці 20-х рр. ("ніззя"). Ні, справа була не в тематиці, а в занадто певнім тоні, занадто суверенній інтонації і занадто яскравій літературній культурі, яка — ретроспективно — виявляла рівень 20-х років, неокласиків, Плужника ба й... Яновського, словом — зраджувала непер е р в н и й процес... А, на біду, — поетка справжня та ще й з власним стилем. Це й припечатало її долю. Вона фактично вже задушена, не вспівши навіть заквітнути.
Випадок з Ліною Костенко, може, найяскравіше показує справді сатанинську чуйність совєтського апарату малоросизації.
Побіжно відзначені явища дають мірило сучасної совєтської малоросизації нашої культури і показують обсяг продукції всеохоплюючого малоросійства на нашій Батьківщині, де, до речі, вже офіційно не фігурує нарід український, лише від двох десятків літ просто "народ України", отже, не нація, а населення, мешканці, ріоріе, або, як тепер кажуть, жителі цієї "республіканської" колонії "совєтського государства".
IV.
Тільки на тлі імлисто-хиткого, зрадливо-безформного, невиразно-обопільного і часом просто юдиного малоросійства можна відчути й зрозуміти, чому саме ім'я гетьмана Мазепи прошиває ворога, як жагуча стріла, чому це ім'я змушує тремтіти його, як ту євангельську осику, на якій Юда повісився, чому сама згадка про Мазепу кидає ворога в холодний піт.
Історія наша згадує про річки крові в руйнованім, ґвалтованім і ганьбленім р. 1709 Батурині. Історія подає нам, як московським канчуком було зігнано наших єпископів до глухівського собору, щоб там побілілими зі смертного жаху українськими устами проголосити "Івашці Мазепі" — фундаторові храмів! — блюзнірчу й страшну, істинно диявольську "анатему". Це був прилюдний ґвалт наїзника-варвара, перш за все, над найвищими святощами нації — нашою Церквою, нашою Вірою Благочестивою... І від часів коронованого ката
Петра, якого ліпша частина власного народу, з сином-престолонаслідником на чолі, справедливо мала за антихриста, — протягом двох з половиною століть іде різними способами і з різних сторін оббріхування, оплюгавлювання, оганьблювання, викорчовування й викорінювання найменшого сліду Мазепи й мазепинської доби. Ми досі не можемо знайти навіть вірнішого портрету того, хто, напевно, був за життя портретований десятки разів. 0, допоки буде Росія Росією і Москва Москвою, навіть історіографічної "реабілітації" Мазепи ніколи не наступить, хоч би сталося ще кільканадцять октябрських чи февральських революцій! Ворог, якого національний інстинкт — при всім варварстві й дикунстві — був, є і буде найбільш живучий і безпомилковий, ворог, який на жодне малоросіянство, протягом століть своєї історії, ніколи не хворів, — на пункті Мазепи і мазепинства є тотально-непримиримий. І має цілковиту рацію. Мазепинство бо й є яскравою протилежністю, яскравим запереченням, нещадним демаскуванням і найрадикальнішим ліком саме на малоросійство. Бо що ж є мазепинство, як не чинна свідомість Нації та інстинктовно зв'язана з тією свідомістю політична й мілітарна воля Нацією бути? Навіть за ціну Батурина чи Полтави.
В капітальній повісті Б. Антоненка-Давидовича "Смерть" (в ній чомусь тепер почали шукати порнографії, а не проблеми малоросійства, якій вона в цілості присвячена) є яскрава сцена. Окупаційний комісар — політично свідомий українець, отже, змушений грати роль самоотверженого малороса, при ревізуванні сільської школи натрапляє на портрет Мазепи, маскований сусідством портрета Драгоманова. Буря почувань, викликана образом гетьмана, мусить бути з місця згашена, понадто в присутності учителя школи, типового "просвітянина" і "щирого українця", але політичного сліпця, отже — в істоті своїй — натурального малороса.
Сцена, розуміється, кінчиться голосним наказом: "В радянській школі не місце одвертій контрреволюції!"