Життя летіло, як незаховстаний кінь. Що раз нові задуми, видива, мрії. Ловив, прибирав у руки, мрію перетворював у дійсність. Не те, не те. Не те, що душу може заспокоїти во вік. Вперед, вперед, неспокійна душе! Перед тобою найвищий шпиль, найнебезпечніший момент. Побідиш або згинеш третього нема. Побідиш — ім'я твоє громом покотиться по світу, мільйони уст благословляти його будуть, згинеш — так що? хіба не гине все, квітки, звірі, хіба зорі не злітають з неба, острови не западають в море? Вперед, вперед, неспокійна душе!
Довго скривав ти свій намір, навіть перед близькими собі. Довго ростив ти його у собі, як дитину в матірному лоні. Пора пустити його в світ, хай бореться за своє існування, згине або житиме здоровий і дужий. Настав рішаючий мент. Вперед, вперед, бо вороття немає!
Твій кінь над прірвою стоїть. Скачи!.. Ворог тенетами обставив тебе, рви їх, рви! Щоднини посли від царя летять, від Меншикова і кличуть тебе, щоб ішов до них, з останками твого вірного війська, з рештою старшин, битися вкупі за царя і його державу на загибіль власного народу, на посоромлення імені твого.
Невже ж ти послухаєш їх, підеш, шию свою в чуже ярмо всунеш, занапастиш себе?.. Ніколи! Життя і смерть, tertium non datur...
Якийсь їздець скаче з села. Стає, розпитує людей, вертається і знову жене. Чи не шукає його?.. Тікати в ліс! Щоб подалі від людей. До скиту якогось, до пустельника, оброслого волоссям, в невиправленій шкурі на хребті. Збирати ягоди і гриби, носити воду з зимного джерела і дожидати смерті.
Ні, ні! Стривай! Не до того сотворив тебе Господь! Підемо...
Встає, їздець зауважив його, кінь полями скаче, вітер піну відриває з вудил, земля дудонить.
Хто це такий? Кендзєровський? Чому якраз він? Чому не котрийсь із старшин? Мабуть, щось секретне везе, щось важне.
Прискакав, а побачивши гетьмана, спинив нагло коня, аж цей задніми ногами в землю зарився, зіскочив, шапку з голови зняв: "Милосте ваша!"
"Що такого?"
"Король Карло, шведи..." — Кендзєровський грудьми робив, віддиху йому бракувало.
"Кажи ж бо раз!"
"Шведи... на Україну... увійшли..."
"Ти з ума збився. Подумай, що говориш. Король шведський на Смоленськ пішов. Що тобі до голови прийшло турбувати мене такими бабськими плітками?"
"Ваша милість, це не плітки, це правда. Певні люди доносять. Король Карло з усіми потугами своїми в гетьманщину ввійшов, над річкою Іпутою отаборився, сам він в Суражському повіті у Дрокові в головній своїй квартирі стоїть. Люди звідти втікають. Чимало їх. Всі те саме говорять. Видно, не брешуть".
Кендзєровський дивувався, що гетьман тую вістку так спокійно сприйняв. Гетьман зауважив це і замахав руками. "Ще тільки того мені треба. Чорт його несе... А що табір?"
"Хвилюється, милосте ваша. Ворог в нашім краю".
"Дурні. Мало-то ворогів було на Україні. А старшини?"
"Старшини вашої милості шукають. Теж турбуються, і дуже".
"Підемо".
"Ваша милосте — кінь!" — і він підставив стрем'я.
"Не треба. Піду. Не можу хвилини побути сам на сам. Скрізь знайдете мене".
"Я гадав — діло важне".
"Мало-то важного на світі!"
Кендзєровський замовк.
Гетьман думає. Не треба перебивати йому.
На польову доріжку вийшли. Гетьман напереді, Кендзєровський кілька кроків за ним, коня веде. Кінь порсклє, мабуть, дорогу чує,— "здоров!"...
Табір гуде.
"Швед у Гетьманщину ввійшов".
"Де старшини? Де гетьман?"
"Давайте їх тут!"
"Поховалися. Воловодять нами. А ворог в краю".
"Гетьман полки цареві запродав. Жменьку біля себе залишив, як на глум".
"Нас продають!"
"До шведа ходім!"
"Швед добре платить, москаля побиває".
"Швед лютер, тримаймо з православним царем".
"Де старшини, де гетьман? Давайте їх тут!"
"Втекли, залишили нас, продають християнський народ".
Побачивши гетьмана, мовкнуть і розступаються. Здоровлять. Гетьман вклонюється — уважливо, надто уважливо. Розуміють тую згірдливу уважливість. Злобну усмішку бачать на гетьманових устах.
"Маєте діло до мене?"
Мовчать. Руки пускають по собі.
"Маєте діло? Кажіть! Я тут. Слухаю вас".
Не відповідає ніхто.
"Ми? Ні". Раменами здвигають.
Гетьман далі йде.
"Кашу без сала варять".
"Сало з табору вивозять".
"Я сам бачив учорашньої ночі. Два навантажені вози поїхали в город".
"За горілку, як за ліки плати".
"Але службу робити треба".
"Маєтки на нашій кривді збивають".
"Нашому братові ніде правди нема, ні в хаті, ні в поході".
"Кидаймо табір!"
Гетьман стає. Гурт розбігається. Крикуни ховаються між возами, як миші побачивши кота.
"Брешете з-поза плота..?"
Не знають, що відповісти. Не сподівалися, що гетьман надійде. Без почоту, без ніяких знаків, як звичайний старшина.
"Гетьман не втік. Гетьман тут!"
"Де?"
"Ось, бачиш, до квартири простує. За ним канцелярист коня веде".
"Потривожили нас".
"Ти ж сам казав, що старшини з гетьманом утекли".
"Я? Брешеш"...
До сутичок доходить.
На майдані .натовп. Посередині кілька їздців, коні заїжджені, люди заболочені, трудні. Видно, здалеку причвалали.
"Кажеш, генерал Інфлянт Стародуб зайняв?"
"На власні очі бачив".
"А шведи?"
"Спізнилися. Полковник Скоропадський підіслав селянина. ,Веди нас!,— приказують шведи,— до Стародуба найкоротшим шляхом, ані — то смерть’". ,Поведу, каже селянин, якнайкоротша знаю’".
"І повів?"
"Повів, але кругом. Заки шведи до Стародуба дійшли, Інфлянт у городі сидів".
"Та й хитрий Скоропад".
"Всі вони хитрі, лиш не там, де треба".
"А шведи що?"
Втікачі розказують про шведів. Хвалять. Кажуть, що шведське військо ніякої кривди не робить, не грабує, за харчі добре платить — дзвінким грошем, золотом і сріблом. Гроші давні, передвоєнні, не так, як цар.
"А цар?"
"Цар людей, як мітлою мете. Села, хутори, пасіки, навіть церкви — усе в Стародубщині попалене".
"Навіть церкви, щоб люди туди добра свого не заховували".
"А люди що?"
"З життям утікають, як ми. Хто не втече, цей зрадник".
"Зрадник?"
"Кажуть, що зраджує царя, що на шведів чекав, щоб йому показувати позиції московські. Московське військо, що в Стародубщину нібито для оборони краю прийшло, палить, грабує, мешканців убиває або до роботи в фортецях жене — щосильніших. З жінками, як звичайно, робить, дітей вбиває, щоб не заважали, старих, щоб не псували хліба. Пекло там".