— Ну, богу дякувати, що я ще застав вас,— просапав він, ставши на місці і злізаючи з коня.— Але то їзда була, нехай бог боронить.
— Ну, та що там такого? За чим тебе вислали?
— Та що би такого,— погано, та й годі! Становий приїхав, питає: "Де ви того бунтівника поділи, що тут був?" Старшину вже в пута закували, але він ні до чого не признається.
— А що ж каже?
— "А каже, був у мене якийсь панок, переночував та й пішов дальше",— на тім і затявся. Становий лютий такий, що крий боже, а посіпаків цілу хмару з собою навів. Так ото я гнав сюди, щоб сповістити вас, що ні до якого села вам і показуватися з єгомостем не можна,— всі дороги будуть обставлені, а завтра, може, й облаву зроблять по лісах.
Патер Гаудентій в поблизьких корчах чув усі ті слова і, хоч небагато розумів "мужицького" говору, то все-таки одно було йому ясно — що тут йому доведеться пропадати. Ота величезна, самодержавна і шизматицька Росія, котру він досі знав тільки з оповідань, а представляв собі як якогось тисячоголового дракона, готовилась тепер вхопити його в свої могучі лапи, здавити і зім’яти, як пилину, закинути десь у бездонну пропасть, у глуху темряву, до котрої не доходить ані промінчик світла, відки не долетить на світ ані один зойк катованої жертви. Пропасти! Пропасти! Не то що не зробивши, але навіть не зачавши великого діла! Пропасти за те одне, що посмів ти ступити на таку закляту землю, що посмів простягнути руки против могучого колоса! — Такі думки шибали в голові патера, і смертельна судорога потрясла цілим його тілом.
Тим часом мужики стояли коло воза і стиха над чимось радили. Вже густий сумерк наляг на поле, і в тім сумерку їх постаті в грубих кожухах, в пелехатих шапках на головах видавались якимись зловіщими, дикими. "Над чим вони радять? — думав патер. — Чи не думають вони для врятування себе самих видати мене в руки станового?" І він наперед уже почав обурюватись на підлоту тих варварських людей, на їх трусливість і низькі думки. Але поки ще зміг достаточно вглибитись в своє праведне обурення, присяжний кликнув його, щоб наблизився до них.
— Ну, єгомость,— сказав він рішуче,— в злу пору ви вибрались до нас, дальше вам їхати годі.
Патер стояв і вдивлювався пильно в темну далечінь, не кажучи ані слова, а тільки думаючи собі: "Ну, ну, зачинай, відки хочеш, а я знаю, голубчику, до чого ти дійдеш!"
— І тут вам лишатись годі: не нині, то завтра попадете в руки посіпаків.
— Так що ж робити? — спитав безнадійно патер.
— Вертати назад за границю.
— За гра-ни-цю? — процідив зачудуваний патер. — Хіба ж се так легко?
— Не легко, але можна. Ми знаємо лісові стежки, спробуємо перевезти вас.
— Ви?
— Ну, та вже ж що ми, а не ангели небесні. Ми вже порадились: Боровий повезе вас.
— Ну, а гранична сторожа?
— Мусимо прошмигнути.
— Ну, а як тут за вами шукатимуть?
— У мене дома вже знатимуть, що сказати.
— Ну, а як зловлять по дорозі?
— Га, то пропадемо. Раз мати родила.
Аж тепер патер бодай трохи порозумів, над чим радили мужики; порозумів, які глупі, низькі і підлі були його підозріння, як твердо і безповоротно готові були ті люди рішитись на таке діло, за котре заплати не могли ждати ніякої, але в котрім могли стратити все, що тільки для чоловіка є найдорожче на світі. Перший раз глянув він на тих простих варварів не тільки з подивом, але і з глибоким поважанням.
— Ну, не пора гаятись, — сказав Боровий. — Сідайте, єгомость! Хоч то ніч довга, та я боюсь, щоб по півночі не зробилось місячно,— те для нас була би просто загибіль. Треба спішитись.
Коротке, але щире було прощання патера Гаудентія з присяжним. Забуваючи про всі різниці стану, звання і освіти, патер щиро поцілувався з мужиком, як був би поцілувався з рідним братом; забув навіть поблагословити його, так цілковито в тій хвилі переважив в нім чоловік над священиком. Відтак сів на візок, закутався, за порадою Борового, в грубу, брудну плахту, що була на возі,— Боровий сів також, взяв віжки і батіг до рук, і вони швидко поїхали вузенькою доріжкою попід ліс в противний бік від села, мов потонули в темній, непевній і необмеженій далечині.
X
Тихо, похнюпившись, сидів патер Гаудентій на візку, встромивши ноги в солому і час від часу здригаючи від холоду. Тихо, понуро було і в його голові, в його серці; утома взяла верх; думки, мов промоклі пташки в сльоту, кулились і безсильно падали додолу; одне бажання пересилювало всі інші: коли б швидше дохопитись спокійного, безпечного, теплого кутика! І візник не мав охоти до розмови, — та й не до розмови, мабуть, було йому там, де треба було не двох, а чотирьох очей, щоб серед пітьми не змилити з дороги, не битої, а лісової, зрадливої, неїждженої доріжки. Зрештою і чотири візникові очі тут мало б на що здалися, особливо коли в’їхали в ліс, мов у темну, бездонну нору. Боровий, бачилось, і не силувався тепер поводити кіньми, а лишив їм волю; привична, мабуть, до такої їзди худоба, хоч звільна, але певно і обережно ступала наперед, і тільки час від часу стукнуло колесо о пеньок або пірнуло по саму маточину в глибокій вибоїні, даючи тим вправному візникові пізнати, що їдуть справді доріжкою, а не якою-небудь лісовою прогалиною.
Перший раз на свойому віку находився патер в такім великім лісі і то ще серед таких незвичайних обставин. Не диво затим, що ввесь той фантастичний чар, уся могуча лісова гармонія безконечною хвилею вдарила на його душу. Вогкий лісовий холод, позбавлений тої різкості, що на вільнім полі, освіжив його, розширяв віддих і прискорював биття серця. Широко отворені очі сквапно ловили найменший відблиск світла, сверлували густу пітьму під коронами столітніх сосон та шибали долі їх могучими пнями, що бовваніли, мов безконечний ряд уоружених і готових до походу велетнів. Гой! Гукнула десь далеко сова, застогнав протяжним, безконечним стогоном вітер між вершками дерев, і якась дивна, неописана туга налягла на патерове серце. "Куди се я тягнуся? За чим? В якій цілі? Для чиєї користі?" Суха гілка, стручена вітром з дерева, хруснула під колесом. "Отсе й моя доля,— думав патер,— та тільки де те зелене могуче дерево, при котрім я виріс, від котрого мене відірвано? Нема його, а може й є, та я його не знаю. Суха гілка, кидана з одного кінця світу на другий, поки яке колесо не роз’їде та не переломить її". Уява його мимоволі перлась вгору, понад се море вогкого холоду і густої тіні, під темний небозвід. Чорні пні дерев росли-вистрілювали в якихось безмірно високих колосів, темних, невдержимих, що головами сягали аж до неба, а своїми чорними сутанами закривали місяць і зорі. Ось вони ушикувались вряд,в півколесо і тихо, мов хмара, пливуть на схід, на північ. їх стопи підривають грунт, мов повінь; їх руки сіють якесь сім’я, що убезвладнює всякий опір, а їх голови — ні, у них нема голів, тільки капелюхи на плечах,—у них у всіх одна голова, колосальна, висока, сіяюча якимсь неземним блиском, а з тої голови безконечним роєм рояться темні замисли, прокляття і благословенства, інтриги і геройства, — і летять, мов чорні блискавки, на всі кінці світу, і новою силою наповняють страшні легіони, женуть і кермують їх, мов вітер хмару, далі, далі, далі, а куди? До якої цілі?