— Ну що — знайшов? Ш-ш-ш! — кепкуючи, шарудить очерет.
Ви повертаєтесь на берег i знову шукаєте "прим'яту" осоку. Шукаєте, шукаєте i зовсiм несвiдомо мимрите:
В нашем саде,
В самом заде —
Травушка помятая, —
Не работа меня сушнт,
А любовь проклятая.
Ви ловите себе на цих несвiдомих спiвах i лаєтесь:
— А справдi-таки — не робота тебе сушить, а любов... тiльки не "проклятая", а таки справжня любов до природи, — до свiчада-озера, до тихих плесiв, до посвисту качиних крил...
— Нi, таки оце та стежка, оце "прим'ята" осока! Ви бредете знову до очерету. Ось i вода... Чавкають чоботи, якi ви з трудом витягаєте з баговиння, видираєтесь на купину, i потiм, з купини на купину перестрибуючи, наближаєтеся до очерету...
— Нi, таки — ось щось таке, нiби "ворота"! Човпаєте багнищем у ворота! Ось i човен! Над очеретом стрiлою метнулося чиря. Крякуха ваша в кошику, почувши шум чирячих крил, зразу:
— Ках! Ках! Ках!
А ви їй:
— Тась! Тась! Тась! Не кричи, голубочко, зараз виїдемо на озеро, плаватимеш на плесi, тодi вже й кричатимеш!
Виштовхавши човна на глибоченьке мiсце, ви сiдаєте i правуєте на озеро...
— Човен — непокiрний... Вiн обов'язково хоче носом уїхати в дiдiв Кирилiв ятiр...
Ви його вирулюєте на середину протоки, нiс ятера не зачепив, а зачепили ви його, того ятера, веслом, ятiр падає на вас якраз своїм гузирем, голова ваша проскакує в гузир, i ви вже нiби карась...
Та проте, кiнець кiнцем, ви вирулюєте на озеро, правуєте до плеса, прив'язуєте крякуху до грузила, — простiсiнького собi каменя.
— Бульк! — камiнь у воду, i крякуха ваша, купаючись, плаває по плесi...
Швидесенько запливаєте в кугу, — густий-густий кущ куги посеред озера! — пригинаєте кугу над кущем i сидите, немов ви в зеленому куренi...
Заряджена централка лежить у вас на колiнах, ви весь увага, весь напруження.
Сiрiє... Над озером туманиться...
Ось пискнула очеретянка. Сiренька маленька пташечка вже прокинулася, вона iз спритнiстю неймовiрного акробата перестрибує з очеретинки на кугу, охоплює своїми лапками такiсiньку стеблину i гойдається...
Вона вас зовсiм не боїться... Гойдається просто над вашою головою: ось-ось за кашкета зачепить...
Пробiгла зеленим килимом iз ряски курочка. Зупинилася проти човна й дивиться здивовано: вона тут цiле лiто живе, а такого ще не бачила.
Ви поворухнулись, — курочка метнулася i зникла... Крякуха покахкує спокiйно:
— Ках! Ках! Ках!
Нема, значить, нiчого ще...
Аж ось зненацька щось велике шугонуло бiля вашого човна й почепилося на кузi, обхопивши лапами кiлька стеблин одразу. Стеблини нахилилися аж до самiсiнького човна...
Дивиться на вас великий, рудо-сiрий птах, незграбний i остовпiлий...
Вiн теж нiколи в життi не бачив у цiй кузi нi човна, нi письменника...
Вiн — просто отетерiв, дивиться широко розплющеними очима, закам'янiлий...
А-а! Та це ж бугай, водяний бугай, що лякає дiтей своїм гучним над очеретами:
— Бу-у-у! Бу-у-у!
Невеличкий ваш рух, i бугай, шумно прорiзуючи кугу, зникає.
Крякуха наполохалась:
— Ках! Ках! Ках!
— Тась! Тась! Тась! Спокiйно! Бугай нiякий твiй не ворог!
...Сонце! Сонце! Його першi променi вдарили по очерету, по кузi, по плесi...
Золотою зробилася ряска, плесо — вогняне дзеркало, i в тому дзеркалi купається золота крякуха...
Розтанув туман...
Раптом призивне:
— Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! — заливається крякуха.
Високо-високо проплив над озером табун крижнiв...
Не приземлив його крякушин крик-заклик; помчав далi...
Ой, що це таке?
Крякуха щось дуже далеко вiд каменю попливла.
— Тась! Тась! Тась! Куди це ти?
А вона трiпонула крильцями i попливла... в очерет: одв'язалась!
— Тась! Тась! Тась!
Та де там?! Десь уже далеченько в очеретi обзивається:
— Ках! Ках! Ках!
Може, то вона обзивається на ваше "тась! тась! тась!", а може, зустрiлася з крижнем, знайомиться!
Прощай, крякухо! Перший раз не поталанило!
А Iван Кирилович (чия крякуха) дуже пильно просив та наказував:
— Дивiться ж, щоб не одв'язалась! Вони, крякухи, такi: носиком розпетльовують вузол на кiнцi, i бувай тобi здорова!
Ой, що ж робити?! Що ж тому Iвановi Кириловичу казати?!
Та не завжди крякуха розв'язується... То в новака-крякушника так iнодi буває...
А як нормально: крякуха плаває, хлюпощеться, покахкує...
I от вам призивне:
— Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! Ках!
То обережна лиска випливла з очерету. Вона озирається на всi боки, схиляє голову на лiвий бiк i правим оком дивиться на небо, на сонце. Вона ж чула, а може, й бачила, що в озеро в'їхав човен, а тепер нiкого немає, тiльки на плесi качечка свобiдна плава i, нiкого не боячись, купається... Обережненько, тихесенько колупаючись у рясцi, лиска пливе до крякухи...
Ах! Яка ж ти, лисочко, довiрлива.
На крякушин крик-заклик по-рiзному реагують пролiтнi зграйки качинi й поодинокi дикi вутята.
Ось летить зграя чирят, їх дванадцятеро.
Почувши крякуху, вони раптом повертають до озера, облiтають озеро один раз, потiм зникають за очеретами, знову з'являються над озером уже трохи нижче. Ой, якi обережнi! Пильно роздивляються, чи нема чогось на озерi небезпечного...
Ви сидите в човнi, вкритiм кугою, i анiшелесь!
Тодi вони падають на озеро, нiби їх хтось iз пiдситка висипав.
Але падають далеченько вiд крякухи, врозбрiд, не купою.
Впали i хвилинку сидять, мов опудала, нерухомi...
А потiм уже поволеньки починають одне до одного пiдпливати, наближаючись до крякухи...
Ви не ворушитесь, чекаєте, коли вони опливуться докупи, щоб одним пострiлом звалити, ну, як не всi дванадцять, то принаймнi хоч трохи менше... Але трохи...
А то — сидите ви, замислившись, або наглядiли в кутку курочку й спостерiгаєте її, як вона по рясцi перебiгає...
Крякуха спокiйно покахкує...
Ви перевели погляд на крякуху, а там уже не одна качка, а трiйко плаває...
Коли вони прилетiли, як вони опинилися бiля крякухи — ви тiльки плечима знизуєте. Ви вдивляєтесь: де ж крякуха ваша, а де гостi?
Нарештi розiбрались...
— Та вiдпливiть же ви вiд крякухи, бо не можу я стрельнути — можу крякуху зачепити...
I коли вони, перебираючи носом ряску, одпливають, — тодi — бббах! Бабббах!
— Ках! Ках! Ках! — крякуха.
I каменем на неї падають пара крижнiв... Аж крякуха перелякалась, i сiпонулась од них...