громохкі трапи, стукіт коліс по рейках, тиловий табір, довгий піший перехід до фронту.
По фронті нас розвезли в темних бліндированих вагонах — вікна з них було повиймано й позабивано бляхою. Врешті ми, як горох, висипали з вагонів під дощ і отаборились на голій рівнині — слухати глухий гуркіт гармат, що їм на поталу скоро мали нас віддати. Ардам таки запопав мене! Я був переможений, і він тепер міг пересувати мене, як пішака, на свій розсуд у божевільній шаховій партії сучасної війни.
Повільно й неухильно мене гнали вперед, до фронту, дедалі страшніше спустошеним краєм. Ми зупинялись, перепочивали, рушали далі.
Із дерев, будинків, церков, фабрик у тій країні найвищих людських досягнень лишились тільки пні, тріски та купи битої цегли. Раз у раз нам траплялись понаривані мовби в гарячці окопи, понаплутувані загорожі з колючого дроту; земля була дедалі більше порита вирвами від гарматних набоїв, усипана іржавою, понівеченою, покиданою зброєю. І тією страшною пустелею тяглись валки ваговозів та підвід із бойовим припасом та продовольством, безперестану сунуло військо. А назустріч їхали санітарні повози, несли на ношах тяжкопоранених, ішли легкопоранені, плентались колони полонених.
Нас спинили перепочити й звільнили від зайвого спорядження. Ми наближались до передової лінії.
Скоро ми опинились у зоні обстрілу, і хто хотів, міг досхочу вивчати різноманітні відтінки свисту й завивання гарматних набоїв та загадувати — влучить чи не влучить. Набої вибухали навколо, викидаючи вгору грубі стовпи чорно-червоного диму, що довгу хвилю наче стояли непорушно — тільки всередині в них клубочилося,— а тоді помалу розпливалися в повітрі. Ми відчули солодкавий запах газу й понатягали протигазові маски. Дихати в них було важко: обличчя наші під сталевими пофарбованими шоломами нагадували в тих масках свинячі рила. Тоді задзижчав над головою літак і почав поливати нас із кулеметів. Двох солдатів поряд мене вбило, ще трьох поранило. Один із них корчився й огидно верещав, і раптом якісь темні сили ворухнулись у моїй душі, мене пройняла гостра ненависть до нього. Бо всесвітня жорстокість була не тільки довкола мене, а й у мені самому; та ненависть була самозахистом.
Дочекавшися смерку, ми рушили далі до передових позицій. Важкі гармати бухали все гучніше. Ми спотикалися на нерівній поритій землі, сипали прокльони. Раз несподівано наткнулись на свою батарею і трохи не поглухли, коли залп із гармат гримнув зовсім близько. Німецькі набої летіли на нас, просто на нас, потемки вони так само легко знаходили нас, як і вдень. Червоні спалахи вибухів зловісно осявали страшну пустку довкола, зраджуючи нас ворожим кулеметникам; а ми в тих спалахах бачили скрізь навкруги покорчені трупи.
Ми наблизилися до місця найзапекліших боїв. Усе частіше в ніс било смородом гнилих людських трупів. Потім нам довелось пробиратись поміж навалених купами тіл непохованих ворожих солдатів і ледь прикиданих землею наших.
Я спіткнувся й упав на труп, що в ньому так і кишіли черви. Коліно моє вгрузло в те моторошне тісто. Далі нам усім довелося просто ступати по трупах наших вояків. Коли ми врешті дістались отак до окопів, мені дали в руки гранату й сказали чекати світанку й командирового сигналу до атаки. Поприсідавши в багнюці на дні окопу, ми через силу їли консервоване м’ясо та повидло, курили, здригалися, зачувши виття та вибух набою, й думали про життя.
"Острів Ремпол,— казав я собі,^=— то ще справжня ідилія проти оцього божевілля".
І раптом мені стало ясно, як білий день, що мене неодмінно вб’ють і Ровена лишиться сама на поталу людській підступності та жорстокості. Адже така витівка цілком у дусі Старого Капітана! То я тільки здуру міг вірити, що повернусь додому живий і цілий.
Я зірвавсь на рівні.
— Боже мій! — вирвалося з моїх уст.— Що це я тут роблю! Ні, я йду назад, додому, подалі від цієї проклятої божевільні. В мене дома є поважніші справи.
Наш ротний командир був невисокий, схожий на крамаря чоловічок — "джентльмен на годину", як ми називали таких,—— приблизно мого віку й статури. Він стискав у руці голого револьвера, але й не подумав мені погрожувати. Він і так знав, як мене втихомирити.
— Правду кажеш, справдешня божевільня,^ погодився він,—= але втікати з неї зараз я тобі не раджу.
Шлях додому у всіх нас тепер один — он тудою, на схід. Коли спробуєш зараз вилізти з окопу й піти назад, не проживеш і хвилини. Це чисте самогубство.
— Ну, то ведіть швидше,— сказав я й знову присів.
Чеканню, здавалося, кінця не буде.
"І навіщо я повертався з Америки?" — примовляв я сам до себе.
Командир стояв біля мене й не спускав із ока свого годинника.
Ну, готові? — спитав він нарешті.
Я поправив на собі патронташ.
— Уже час,— сказав командир, і ми разом видерлися з окопу. Було вже досить видно, небо на сході червоніло. Поле довкола не мало неначе ні кінця ні краю. На обрії попереду в синій імлі заблискали рясні вогники ракет та гарматних пострілів. Наші набої здіймали в тій імлі стовпи диму й пилюки. Згинаючись під тягарем спорядження, ми насилу йшли по поритій землі вперед, на невидимого ворога. Це й називалось атакою, хоч ми скорше скидались на носіїв, ніж на вояків, що йдуть в атаку. Згорблені, понурі, ми ніби втікали від чогось, а не наступали. Фігурки кольору хакі, освітлені холодно-синявим пораннім світлом, розсипались по полю нескінченним рухомим візерунком. Обминаючи вирви та калюжі, солдати порушували шикування, подекуди збивалися в купки.
Наш маленький крамар-капітан, що спершу йшов поруч мене, раптом побіг уперед, до одної такої купки. З його жестів я зрозумів, що він наказує їм розсипатись. Якусь хвилину я бачив п’ятьох солдатів, що повільно йшли вперед, і офіцера, що тюпав поруч, махаючи рукою. Потім серед них неначе щось звідкись упало й сліпуче спалахнуло. Розітнувся оглушливий вибух.
Мене вдарило чимсь мокрим. П’ятеро солдатів щезли. На тому місці не було нічого, тільки клубочився й ріс угору чорний стовп диму й землі. А довкола розкидало криваве лахміття, уламки зброї, тремтливі шматки людського м’яса, що якусь мить іще ворушились, мовби живі. Я спинився, ноги мені враз замліли. Я захитався, мене нудило.