Едові Морелу кортіло довідатися, чи мені пощастило з моїм дослідом, але коли він спробував постукати до мене, то Сміт, що чергував того дня у нашому відділенні, змусив його перестати.
— Нічого, Еде! — простукав я до нього. — Ви з Джейком мовчіть, а я розповідатиму. Сміт не може перешкодити вам слухати, а мені вистукувати. Вони вже не можуть зробити гіршого, ніж зробили, а проте я ще й досі живий.
— Перестань, Стендінгу! — заревім на мене Сміт з коридора, куди виходили всі камори.
Сміт був дуже злобливий чоловік і своєю жорстокістю й лютістю переважав усіх наглядачів. Ми не раз думали, чому він такий. Чи то жінка його до цього довела, чи він страждав хронічною шлунковою хворобою?
Я вистукував собі далі. Він підійшов до віконця в дверях і, зиркнувши на мене, гримнув:
— Сказано перестати!
— Мені дуже шкода, — відповів я лагідним голосом, — але я, так би мовити, попереджую вас, що все одно буду стукати. І…—даруйте, що запитаю вас дещо особисте… — що ви тоді зробите?
— Я… — запально почав був він, але не докінчив, но знаючи, що сказати далі.
— Ну, то що ж саме? — силкувався я допомогти йому.
— Я викличу начальника в'язниці,— сказав він наче трохи ніяково.
— О, прошу! Він такий чарівний добродій! Блискучий взірець шляхетного впливу на в’язнів. Негайно приведіть його до мене. Я хочу поскаржитися йому на вас.
— На мене?
— Авжеж, саме на вас, — казав далі я. — Ви настирливо й брутально заважаєте мені розмовляти з іншими гостями в цьому заїзді.
І начальник Есертен прийшов. Двері відімкнули, і він увірвавсь до камери. Але я вже не наражався ні на яку небезпеку. Усе, що він міг найгірше, він уже зробив. Я був поза його владою.
— Я позбавлю тебе їжі! — ногрозився він.
— Як собі знаєте, — відповів я. — Я призвичаївся до нього. Я не їв цілих десять днів, і знаєте що? Дуже нудна справа знову починати їсти.
— О о! Ти, здасться, залякусш мене? Голодуванням?
— Вибачте, — сказав я, і голос мій був аж шовковий — такий ввічливий. — Це ваші слова, а не мої. Спробуйте хоч раз бути логічним. Повірте, вашу нелогічність мені куди важче терпіти, ніж усі інші ваші тортури.
— Ти перестанеш стукати? — запитав він.
— Ні, даруйте, що роблю вам прикрість, але мене діймас таке непереможне бажання поговорити, що…
— Я зараз же знову зашнурую тебе у пекельну сорочку!
— О, будь ласка! Я безмежно люблю пекельну сорочку. Вона мені як справжня матір, і я навіть гладшаю в ній. Подивіться лиш на цю руку, — я закачав рукав і показав йому свого м’яза, такого тоненького, що коли я зігнув руку, то він здавався мотузочком. — Як у доброго коваля, хіба ні? А груди які широкі!.. Сандо[26] ще доведеться подумати про свої лаври. А живіт! Ну, я так гладшаю, що для вас це може скінчитися скандалом. Чи бачено, щоб у в’язниці покараним так добре йшлося! Стережіться, начальнику! Платники податків, мабуть, муситимуть узятися за вас.
— Перестанеш ти стукати?! — заревів він.
— Ні, хоч я вам дуже вдячний за вашу турботу. Розміркувавши як слід, я вирішив, що стукатиму й далі.
Він з хвилину дивився на мене, неспроможний і слова вимовити, а тоді, усвідомивши своє безсилля, повернувся йти.
— Дозвольте ще одне запитання.
Що ще там? — спитав він через плече.
— Що ви наміряйтеся зробити?
Я й досі ще не можу вийти з дива, як він із своїми нападами люті не вмер давно вже від удару.
Після того, як переможений начальник вийшов, я цілі години вистукував, оповідаючи історію своїх пригод. Ед Морел і Опенгаймер змогли заговорити не раніш як уночі, коли Мордань Джонс змінив Сміта і, своїм звичаєм, нишком задрімав.
— Сни, — простукав Опенгаймер свій висновок.
"Так, звісно, — подумав я. — Те, що міг переживаймо, і становить суть наших снів".
— Коли я був нічним посланцем, — вистукував далі Опенгаймер, — то якось занадто хильнув. Ну, скажу вам, ви ніде не знайдете такого, як я набачився тоді. Я гадаю, що всі оті, хто пише романи, роблять так само: п’ють, аби якнайвище накрутити собі уяву.
Але Ед Морел, що мандрував так само, як і я, хоч з іншими наслідками, повірив мені. Він сказав, що коли його тіло завмерло в пекельній сорочці й дух визволився з нього, він і далі лишився Едом Морелом. Він ні разу не бачив себе кимось іншим, коли його дух визволявся з тіла, а переживав своє, власне життя. Ед Морел розповідав, що коли йому пощастило визволитись із тіла і побачити збоку, як воно лежало в пекельній сорочці посеред камери, він подався в Сан-Фрапціеко побачити, що там нового.
Він двічі провідував свою матір і обидва рази саме тоді, як вона спала. І в своїх мандрівках він не мав сили над матеріальними речами: не міг відчинити або зачинити дверей, не міг зрушити з місця жодної речі, не міг чим-не-будь стукнути й виявити свою присутність. З іншого боку, матеріальні речі не мали влади над ним. Він без перешкод проходив крізь стіни, крізь зачинені двері. Сутністю, себто тим, що існувало реально, була в ньому думка, дух.
— У бакалійній крамниці, недалеко від будинку моєї матері, змінився власник, — розповідав Морел. — Я побачив це з нової вивіски. Треба було чекати цілих півроку, доки мені дозволили написати першого листа. У листі я запитав матір про ту крамницю, й вона відповіла, що власник справді змінився.
— Ти що, читав вивіску? — запитав Опенгаймер.
— Звіспо, читав, — відповів Морел. — А то ж як інакше?
— Ну гаразд, — вистукав недовірливий Опенгаймер. — Ти можеш нам довести. Коли-небудь, як у нас буде порядний наглядач, з тих, що дають заглянути в газету, зробиш так, щоб тебе зашнурували у пекельну сорочку. Тоді вилазь із тіла й мандруй просто у Фріско[27]. Проберись на ріг Третьої і Маркіт-стріту о другій або о третій годині ночі, коли ранкові газети саме друкуються. Прочитай останні новини й швиденько вертай назад у Сан-Квептін, щоб розповісти нам ті новини до того, як газети перевезуть через бухту. Тоді попросимо у наглядача газету. І якщо в газеті буде те, що ти розкажеш, я тобі повірю.
То була б добра перевірка. Я не міг не погодитись із Опентаймером, що то був би неспростовний доказ. Морел сказав, що колись неодмінно спробує, хоч йому дуже важко залишати своє тіло; зважиться на таке він тільки тоді, як уже несила буде терпіти в сорочці.