— Мріяти про пана і знайти слугу! Розіграти п'єсу "Гра кохання й випадку" й самій бути обманутій! — сказала Модеста з гірким смутком у голосі.— Я ніколи не отямлюся від цього удару...
— Дурне дівча! В моїх очах Ернест де Лабрієр нічим не гірший від барона де Каналіса. Він був особистим секретарем прем'єр-міністра, а нині обіймає посаду доповідача в палаті державного контролю. У нього добре серце, він тебе обожнює. Правда, він не пише віршів... Так, я згоден, він не поет, але можливо, його серце сповнене поезією. А втім, бідолашна моя дитино,— сказав він, помітивши вираз огиди на обличчі в Модести,— ти скоро побачиш обох Каналісів, і вдаваного, і справжнього.
— О тату!
— Хіба ти щойно не пообіцяла скорятись мені в усьому, в справі твого заміжжя? Так от, ти дістанеш змогу обрати з них того, хто більше тобі сподобається. Ти почала з поеми, а закінчиш пастушою ідилією — спробуй розгадати справжню вдачу цих добродіїв під час якої-небудь сільської розваги, полювання або риболовлі.
Модеста опустила голову. Коли вони поверталися до Шале, вона або мовчки слухала батька, або відповідала йому лаконічними репліками. Вона почувала себе приниженою, вона впала у багнюку з тих верховин, куди залетіла, мріючи дістатись до орлиного гнізда. Якщо висловитися квітчастою мовою одного з тогочасних письменників: "...вона відчула, що підошви її ніг надто ніжні, щоб ступати по скляних скалках Дійсності, й тоді фантазія, яка поєднала в її слабких грудях усі жіночі почуття, від обсипаних фіалками мрій сором'язливої дівчини до безумних жадань куртизанки, привела її у свої чарівні сади, де — о гірке розчарування! — вона побачила замість омріяної прекрасної квітки сплутане і волохате коріння чорної мандрагори, що стриміло з землі".
З казкової вершини свого кохання Модеста впала на рівну і гладеньку дорогу, з рівчаками та зораними полями обабіч, одне слово — на битий шлях буденності. Яка дівчина з палкою душею не поламає собі крила, отак упавши? Перед ким розсипала вона перли своєї душі?
Модеста, що поверталася в Шале, була схожа на Модесту, яка вийшла звідти дві години тому, не більше, ніж актриса, що йде вулицею, скидається на героїню, яку вона грала на сцені. Модеста поринула в заціпеніння, і на неї шкода було дивитись. Сонце для неї затьмарилося, природа вдяглася в жалобу, квіти більш нічого не промовляли її серцю. Як і всі дівчата, схильні до крайнощів у сприйнятті добра і зла, вона відпила з келиха зневіри кілька зайвих крапель. Модеста розпачливо воювала з дійсністю, вона не хотіла, щоб родина й суспільство накинули їй на шию ярмо, яке здавалося їй важким і нестерпним. Вона не слухала батька й матері, що намагалися її втішити, і з якоюсь похмурою насолодою віддавалася своїм душевним мукам.
— Отже, правду казав мені бідолашний Буча, мовила вона одного вечора.
Ці слова свідчать, скільки пройшла вона за короткий час по безрадісних рівнинах буденності, куди привів її тяжкий смуток. Смуток, що виникає внаслідок краху надій — це та сама хвороба, і вона нерідко призводить до смерті. Сучасній фізіології не завадило б з'ясувати, якими шляхами і в який спосіб думка завдає не менших руйнувань, ніж отрута; чому розпач позбавляє людину апетиту, порушує травлення, підточує життєдіяльність найсильнішого організму. В такому стані була Модеста. Через три дні її годі було впізнати; вона запала в гнітючу меланхолію, не співала і не всміхалася. Вона налякала батьків і друзів. Стривожений тим, що Каналіс і Лабрієр так довго не з'являються, Шарль Міньйон хотів уже був поїхати по них сам, коли четвертого дня Латурнель отримав від них звістку, і ось яким чином.
Каналіс, надзвичайно зацікавлений у такому вигідному одруженні, вирішив нічим не знехтувати задля перемоги над Лабрієром, але поводитися так, щоб Лабрієр не зміг дорікнути йому в порушенні законів дружби. Поет подумав, що найдужче принизити залицяльника в очах дівчини можна, показавши його в підлеглому становищі — отож він з цілком невинним виглядом запропонував йому оселитися в Інгувілі разом; вони винаймуть там невеличкий сільський будиночок і на місяць оселяться в ньому нібито, щоб поправити здоров'я. Не помітивши спершу в цій пропозиції ніякого підступу, Лабрієр погодився, і Каналіс негайно почав готуватися до від'їзду, взявши на себе всі пов'язані з цим турботи. Він послав свого камердинера в Гавр, порадивши йому звернутися до Латурнеля, щоб той допоміг знайти в околицях Інгувіля заміський будиночок, сподіваючись, що нотар розбовкає про це родині Міньйонів. Неважко здогадатися, що Ернест і Каналіс у всіх подробицях обговорювали цю пригоду, і завдяки розповідям приятеля його суперник здобув безліч різноманітних відомостей. Камердинер, знаючи про наміри свого пана, виконав його розпорядження якнайліпше. Він роздзвонив по всьому Гавру про приїзд славетного поета, якому лікарі приписали морські ванни для поновлення сил, виснажених подвійними трудами — в царині політики й красного письменства. Велика людина хоче винайняти дім, у якому буде щонайменше стільки-то кімнат, бо поет бере з собою секретаря, кухаря, двох слуг, кучера, не рахуючи свого камердинера, пана Жермена Бонне. Коляска, яку поет вибрав і взяв напрокат на один місяць, була досить гарна і могла згодитися для прогулянок. Жерменові також було доручено знайти в околицях Гавра і найняти двох добрих коней, які ходили б не тільки в запрягу, а й під сідлом, тому що барон і його секретар люблять кататися верхи. Оглядаючи з куцим Латурнелем заміські будинки, Жермен особливо наголошував на секретареві і навіть відмовився від двох вілл на тій підставі, що для пана де Лабрієра в них немає зручних кімнат.
— Барон де Каналіс,— казав камердинер,— ставиться до свого секретаря як до найближчого друга. Отож я дістав би нагінку, якби не потурбувався про пана де Лабрієра, як і про самого барона. До того ж пан де Лабрієр обіймає посаду доповідача у палаті державного контролю.
Жермен з'являвся всюди не інакше, як у чорному сукняному костюмі, в гарних чоботях і елегантних рукавичках, наслідуючи вбрання свого пана. Судіть самі, яке враження він справляв і яке уявлення про поета створили собі жителі Гавра на підставі цього зразка. Слуга розумної людини кінець кінцем і сам розумнішає, бо розум пана не може на нього не вплинути, і Жермен не перебрав міри, граючи свою роль: він тримався просто, з добродушною поблажливістю, як і радив йому Каналіс.