І став тоді незграбний, неспокійний, нервовий, а вона гралася з ним, як кішка з мишею.
З іншою він би не соромився, сказав би про все, підкорив би її своїм запалом; а з нею не наважувався на це — в його очах вона була така не схожа на всіх інших жінок, яких він знав.
Усіх тих жінок уже обпалило життя, їм можна було все сказати, кинути найсміливіші поклики пристрасті, шепочучи їм трепетні слова, що запалюють кров. Поль знав себе, знав невідпорну свою силу, коли міг вільно відкритись у своїх пристрасних жаданнях і запалити душу, серце, чуттєвість тієї, яку кохає.
А з Христіаною він почував себе так, як з дівчинкою, — вгадував її недосвідченість, і це геть сковувало спритного спокусника. Та й любив він її якось по-новому, як дитину і як наречену. Жадав її і боявся доторкнутись до неї, щоб не забруднити, не осквернити її чистоти. У нього не було бажання нестямно стиснути її в обіймах, як інших жінок, — кортіло стати перед нею навколішки, припасти до її сукні, тихо, цнотливо і ніжно цілувати волосся на її скронях, куточки уст і очі, заплющені блакитні очі, відчуваючи в них під прикритими повіками чарівний і насторожений погляд. Йому хотілося взяти її під свій захист, охороняти від усіх і всього, не допускати, щоб вона стикалася з вульгарним світом, не бачила потворних лиць, не стрічалася з усякою нечистю. Хотілось прибрати бруд з вулиць, по яких вона ходила, каміння з доріг, терни та суччя з лісів, зробити, щоб усе навколо неї стало красиве і приємне, носити й носити її на руках, щоб її ніжки ніколи не ступали по землі. Він сердився, що їй доводиться розмовляти з сусідами по готелю, їсти за спільним столом буденний харч, терпіти всякі прикрі, хоч і неминучі, життєві дрібниці.
Він так багато думав про неї, що стрічаючись, не знав, що їй сказати, і, не в силі відкрити їй своє серце, здійснити хоч одне з своїх бажань, виявити перед нею владну потребу повністю віддати себе їй, потребу, що палала в його крові,— скидався на зв’язаного ланцюгами дикого звіра, і в той же час відчував якесь дивне бажання заридати.
Христіана все це бачила, хоча й не все розуміла, і з злорадством кокетки тішилася.
Коли вони, відставали від усіх, лишалися самі і Христіана відчувала, що він от-от скаже щось бентежне, вона раптом пускалася бігти, доганяла батька й кричала:
— Давайте у квача!
Грою в квача звичайно закінчувалися їхні подорожі. Знаходили галявину або якусь широку місцину край дороги і бігали там, як дітлахи на прогулянці.
Сестрам Оріоль і навіть Гонтранові дуже подобалась ця гра — вона вдовольняла їхнє прагнення побігати, притаманне всім молодим істотам. Тільки Поль Бретіньї бурчав, пойнятий зовсім іншими думками, але потім, помалу розохотившись, і сам приставав до гри, бігав ще з більшим запалом, ніж інші, стараючись догнати Христіану, доторкнутись до неї, зненацька покласти руку їй на плече чи на талію.
Маркіз, від природи байдужий та безтурботний, згоджувався на все, аби тільки не порушувати свого душевного спокою, сидів собі під деревом і дивився, як бавиться його "пансіон". Він вважав, що це спокійне життя дуже гарне, а весь світ — просто чудовий.
Але незабаром поводження Поля стало викликати у Христіани страх. Одного разу вона по-справжньому злякалася.
Якось уранці вони разом з Гонтраном пішли на "Край світу" — так називали мальовниче міжгір’я, звідки витікає анвальський струмок.
Це міжгір’я, дедалі тісніше і покрученіше, входить глибоко в гору. Вони перелізли через величезні гранітні брили, перейшли по великих каменях через струмок, обігнули високу — метрів п’ятдесят — скелю, яка загороджує прохід, і попали в якийсь вузький рів між двох голих велетенських стін, порослих угорі деревами і травою.
Струмок розливається тут озерцем завбільшки з балію; то була дивна, дика і зовсім не сподівана западина, які частіше можна знайти десь у книжці, аніж у природі.
І ось тоді Поль, дивлячись на високий виступ скелі, яка перегороджувала дорогу, — тут зупинялись усі курортники, які гуляли в міжгір’ї,— помітив на ній сліди, наче там хтось уже піднімався. Він сказав:
— Тут можна пройти й далі.
І, з трудом видершись на стрімку стіну, крикнув:
— О! Тут чудово! Гайок у воді! Ходіть-но сюди!
Лігши долілиць, він подав Христіані руки й потягнув її
вгору, а Гонтран обережно стаючи на маленькі виступи скелі, ліз за сестрою і підтримував її.
На клаптику землі, що колись упала з верховини на виступ скелі, виріс густий дикий гайок, у якому поміж корінням тік струмок.
Трохи далі ще один виступ перегороджував цей гранітний коридор; вони перелізли й через нього, потім і через третій, і опинилися біля підніжжя неприступної стіни; по ній з двадцятиметрової висоти тік водоспад — прозора вода лилась у глибоку, видовбану нею водойму затінену ліанами і гіллям.
Ущелина тут була така вузька, що двоє, взявшись за руки, могли доторкнутися до її стін. Угорі видніла тільки смужка неба, в ущелині було чути — тільки шум води; мандрівці опинилися немовби в якомусь незнаному сховку, де римські поети поселяли античних німф. Христіані здавалося, що вона потрапила до житла якоїсь феї.
ГІоль Бретіньї мовчав. Гонтран скрикнув:
— От коли б у цій воді купалася гарненька блондинка з ніжно-рожевою шкірою, яке б то прекрасне було видовисько!
Повернули назад. З перших двох виступів злізли доволі легко, а на третьому Христіана злякалася — такий він був високий та стрімкий, здавалося, ні на що й ногу поставити.
Бретіньї просто з’їхав по скелі і сказав, простягнувши до неї руки:
— Стрибайте!
Христіана не наважувалась. Не тому, що боялася впасти, вона боялась його, і особливо його очей.
Жадно, мов голодний звір, Поль дивився на неї, і погляд його палав якоюсь лютою пристрастю, а простягнуті руки так владно її притягали, що Христіану пойняв жах, вона відчула безтямне бажання закричати, кинутися тікати, видертися на гору, аби не піддатися цьому нездоланному покликові.
Брат, що стояв позад неї, крикнув:
— Та стрибай же! — і штовхнув її.
Падаючи, жінка заплющила очі, але ніжні і міцні руки підхопили її, і вона ковзнула вздовж дужого тіла молодого чоловіка, відчувши на своєму обличчі його уривчасте, гаряче дихання.