Персти його округлих рук вказують, що він родився бути воїном. В ньому грає кров великого Могола. Древня кров, спокійна, мов метал, але так само, як метал, тверда і неугинна.
Татяна їде також до церкви. Омелянчиха заступить її дома. Варять великий обід, бо після церкви можуть приїхати ще інші гості. Це не дуже добре, що Татяна мусить все здати на інших — чи потраплять вони зробити все, як треба. Вона вже чверть години повчає Уляну і Маланку, що куди, що до чого, як зробити те, як інше. Показує, говорить, приносить. Але чи буде все так, як бути має? Проте вона мусить везти до церкви парастас. Так уже заведено. Господиня дому мусить бути при тому. Колись це робила покійна мама, пізніше покійна Маруся, тепер це увійшло в її обов’язок. Треба бути при Богослужбі, треба годувати коливом жебраків, роздати їм хліб і пироги.
До кухні вже прийшов Дмитро.
— Готово, — каже він.
Це значить, що коні запряжені і чекають. Старий, як за годинником, виходить зі своєї комірки. Він не каже нічого, але всі бачать, що і в нього все готове. За нього говорить його стародавній сурдут, його новий, темно-зеленої барви кашкет, його намазані дьогтем чоботи. У цім одязі вже кілька десятків років бачать його в церкві. Сам Бог знає його тільки в цьому вигляді. Його широкі і довгі брови насуплені, і всім відомо чому. Сини його ще не готові. Іншим разом він би їм щось сказав, але тепер вони гості, та ще й виняткові. Він говорить тільки поглядом та бровами.
Цього також вистарчило. Не думайте, що його тут бояться. Ні. Але Сопрон заметушився, швидко натягає свою залізничну "шинелю", всі встають, підтягаються, востаннє зачісуються. Василь з криком "ура" стрімголов біжить надвір, а з кухні армія молодиць на чолі з Татяною виносять лозинові білі кошики, наповнені книшами і прикриті старими вишитими доморобними настільниками.
Татяна несе опішнянський глечик, блискучий і розмальований квітами та птахами. У ньому варений риж з медовим розтоком, що зветься коливо. В руках у Тані загорнуті в білий папір три воскові свічки.
Виходять, виходять і виходять. Всі виходять. На подвір’ї перед порогом — дві запряжки. Бричка і звичайна кара, вимощена горохвяною соломою і прикрита строкатими килимками. До брички пішов старий. Перш за все оглянув упряжу. Нічого. Дещо підправив, вийняв батіг і глянув на небо.
— Здається, трохи розпогодилось… Сідаєм! — кинув між іншим, не оглядаючись. Але це звучить, ніби він командує полком кінноти. Він не цікавиться, хто і де сідає. Це вже не його діло. Сам він, великий і розвальний, уже сидить на козлах брички, і біля нього може приміститися хіба Василь. Більше місця він біля себе не лишає.
І всі сідають. Все, ніби за розкладом. Таня сідає до діда. До неї підсідає Петро й Водяний. Іван бере віжки другої запряжки. З ним іде Сопрон і Мар’яна.
— Можу я з вами? — чує Іван її голос.
Вона лишає місце ззаду і пересідає наперед. Ззаду зістається сам Сопрон. Мар’яна гукає на Василя:
— Васильку! Сюди! До нас… — Ні. Василь вже умостився біля діда. Він навіть не відповідає, а тільки швидко обертається і киває рукою. Кудлай бігає між возами, похитує товстим хвостом і дивиться на всіх поважним і нездивованим поглядом.
— Ні. Я мушу перекочувати, — каже Петро. — Треба задля блага ближніх потрудитися… — і він повільно і обережно злазить з брички і з крехтінням вилазить на віз Сопрона.
— Їдемо, брате! — каже він, опинившись на горохвяному сидінні. Бричка вже рушила.
— Вйо! — стьобнув Іван по конях.
Вже давно не тримав він у руках віжок. Це відразу помічається. Він їх тримає обома руками, ніби якусь дорогоцінність, хоча його темно-гніді коні і не думають поводитись якось непристойно. Вони рушили воза і потягнули його з невеликого косогора, притримуючи, щоб не котився навально. Віз, а особливо висока, на ресорах бричка, досить таки нахиляються набік. Мар’яна притримується за рукав Івана. Всі нахиляються вліво. Бричка вже доїжджає до звороту при виїзді з хутора… При брамі п’ять молодих тополь, три праворуч і дві ліворуч; легкі, колись на зелено фарбовані ворота відчинені і ніколи не зачиняються. Далі мала, вузька, на дві колії, дорожина на Ліпляву і в поля в напрямку півночі, а спереду луг… Від самої брами починається той луг і простягається ген аж мало не до Дніпра — з невеличкими перебоями, пагорками з піску або острівцями, зарослими кущами верболозу. Весною, коли Дніпро розливається, вода доходить мало не під самий хутір, а бувають такі роки, що і під самий хутір, аж по дорогу. Тоді з вікон Морозового дому видно широчезне плесо води, втикане то тут, то там почорнілими острівцями верби. До Канева їздять тоді човнами і роблять це не часто і не кожний, бо переїзд у такий час через Дніпро вимагає всебічної зручності.
Зараз луг сірий і спорожнілий. Навіть череди худоби, що звичайно бродять по нім осінньої пори, тепер зникли. Дощ. Кому хочеться в такий час виганяти надвір навіть худобину…
На щастя, дощ трохи ущух. Над головами, і то досить низько, з великим розмахом женуться величезні кусні чорних хмарин, їх напрямок — схід… Вітер дме з-за Дніпра, десь з тих гір, які зараз майже закрилися поволокою туманної мжички. Інколи намагається прорватися сонце і, коли це йому вдається, воно нашвидку кидає на мокру землю купу змученого світла. Так і помітно, що призначення його не перемогти, а тільки подражнити. Чорні тіні хмарин, мов рухливі ліси, проповзають по сонячних плямах і пливуть, пливуть певно і невідхильно. Вусате кволе світило над землею борсається у валунах, ніби золотий футбольний м’яч.
Яка радість їхати отак до церкви! Бувало, Василь не міг дочекатися тієї хвилини, коли можна було одягнутися в нову, чорну, оксамитну блузку, підперезатися широким, блискучим шкіряним поясом з великою мідяною бляхою, на якій витиснуто великий двоголовий орел. Особливо це приємно навесні і влітку, а найприємніше на Великдень, під час "проводів" або на Зелені святки. Ідеться святочно. Коні біжать вільно, граючись, пофоркуючи ніздрями. Колеса рівномірно котяться по м’якому піску. Справа і зліва заквітчаний луг, маленькі вогкуваті вибоїни, на яких віз злегка нахиляється, інколи трапляються калюжі з брудною водою, вимощені вербовим хворостом. Коні тоді зменшують хід, ступають повільно і обережно, входять по коліна у воду і бризкають нею на всі боки. Колеса також входять у воду майже по маточини. Василь нагинається за драбину і дивиться, як вода стікає по обручах, а після, коли віз поволі виїжджає на сухе, за колесами лишаються на піску дві довгі брудні смужки.