— Якщо нам дозволять — так, — каже Микола Іванович.
— Хто не дозволить? Революція. Хай собі роблять революцію. Ми її не потребуємо.
— Інколи, Татяно Григорівно, нас і не питають…
— Ні. Я протестую. Мусять нас питати. Як? Я не втручаюсь в чужі справи і я хочу, щоб мене не займали… Я взагалі вважаю, що я маю право на життя…
Вона хотіла сказати щось інше. У неї була думка сказати: я не втручаюсь у всіляку політику.
— Ви, знаєте… На нашому лугу є чудові місця… Лід тягнеться верствами. Ви, безперечно, прекрасний бігун… Пропоную вам своє товариство…
— Вдячний… Охоче.
— Тільки я вже все забула. Грати забула, сховзатнсь забула. Я була вічно в роботі. Я вже не знаю, коли бачила в руках моди. Не знаю, чи вони взагалі існують. Війна знищила нам кар’єру. Я вже, напевно, була б лікарем…
— Вам цей фах імпонує?
— Імпонує? Не знаю. Я тільки, як і всі ми, Морози, дуже дисциплінована. Ми можемо все робити. Малювати, співати, господарити, бути машиністами, навіть писати книги…
— А це ж хто?
— Андрій. До речі… Ви знаєте нашого Андрія?
— Майже не знаю. Бачив його ще як хлопчика.
— Він дуже виріс, високий, кінчає гімназію. І пише… Пише прекрасні речі… На Різдво буде дома. Познайомитесь. Я переконана, що він вам підійде. Цікавий, можливо, найцікавіший за нас усіх. Шкода, що він не може бути тут. Мушу його навідати.
— На ваших плечах ціле господарство, — каже Водяний.
— Після смерті Марусі — все.
— То ви мусите бути дуже досвідченою…
— Так. Деякий досвід маю. Зрештою, це тільки конечність. Роля господині мене не захоплює.
— Що вас цікавить найбільше?
— Мене цікавить? — вона подумала. — Щось таке… щось таке… — приплющила очі. — Не знаю що. Щось трохи авантюрне… Світ, подорож, якась афера, найкраще якась романтична. Колись я читала романи пригод. Якась мандрівка пароплавом, зустріч з цікавим мужчиною, найкраще з якимсь письменником…
— Чому письменником?
— Я так думаю — чому, не можу сказати. Це, по-моєму, найцікавіше.
— Це дивно і разом цікаво. Наші дівчата не дуже схильні на такі якраз речі…
— Наші. Які. У нас їх безліч… І таких, і інших. Чого у нас тільки немає. У нас знайдете всі роди, раси і вигляди людей, які тільки можуть бути на землі.
— За винятком, кажіть, чорних. Але більшість наших людей — це люди "домашні" — "лезанімо доместік".
— Маєте рацію.
— Ви це також вичуваєте.
— Так. Але про це якось не випадає голосно говорити. Зрештою — хай цим журяться інші.
— Але взагалі це цікава тема.
— І у нас майже не рушена. Ми ростемо, як трава, і годі. Але я вже не можу ясно думати. Мене розбирає вино.
— Як, Татяно Григорівно.
— Так… По кісточках… Одна, друга, третя… Щось десь там загоряється… О, дивіться, дивіться! — і Татяна вказала на всіх. Виголошувався тост. Розчервонілий і величний Микола Степанович тримав у своїй здоровенній руці маленьку чарку і, мов диякон, проголошував: — За мирну, добродійну, блага всім бажаючу, добро творячу і муравлинно трудолюбну родину Морозів на чолі з її патріярхом підношу цю чарку і всім їм бажаю многії літа!
Майже спонтанно вирвалось в однієї з пань " Многії літа". Афоген Васильович одразу підтримав, а за ним заспівали всі. Цим самим відкрилась шумна частина обіду. Розмови окремих гуртків згасли. Пішли окремі слова, зауваження, вибухи сміху. Торувала над усіма Мар’яна. Вона швидко розгорялась, і її сміх лунав без перерви. Марія Олександрівна мусила постійно інтервенювати: — Мар’яно! — чулося щохвилини. — Я, мамочко! — чути було між шумом. — Як ти себе поводиш. — стишено сказала Марія Олександрівна. — Трохи шумно, мамо… Але що я можу зробити. Хочеться щось заспівати, щось студентського, "Бистри, как волни", щось таке… — вона потрясла своєю буйною головою, купи її волосся на плечах металися, мов огонь, коли його піддуває вітер, її сусід, Афоген Васильович, увійшов також у сферу натхнення. — Я можу бути ще цілком молодим! — гордо заявляє він. — Ви тільки не хвилюйтесь.
З нами творяться збіса цікаві колькумбінації. Я? Не я? Так. Це я! Дозвольте, дозвольте! Вибачте, високоповажні! Ви і ви! Я вас всіх шаную і, так екать, люблю! Наш час ще прийде. Ми ще покажемо світові, що ми можемо! — казав він направо й наліво. Звертався до всіх, до старого Мороза, що сидів на своєму троні гордо і незрушно, мов справжній Карло Великий франконський.
Дуже швидко вечоріло; непомітно для гостей, під той шум і гамір, прийшли молодиці і принесли засвічені лампи. Декорація змінилася, все заблищало наново, однак все було пущене у своєрідний круговорот, в якому не розбереш, де початок, де кінець. По тарілках, по криштальних чарках, по очах і по карафках стрибали блиски, відбивалися смужки півтіней, клалися і нахилялися, ніби тиснулись до всіх місць за плечима, рухливі бахматі тіні, похитувалась лампа і водила за своїми порухами мазки м’якого світла.
Горів огонь з живої крові, слів, сміху. Люди трьох поколінь зустрілися на якомусь перехресті, злучили древність, теперішність і будучність воєдино, пропонуючи себе великій їх природі, що дозволила їм тут бути. Будьте, будьте, друзі і недрузі, жийте, горіть і не згоряйте, бо живете в великому часі, великому просторі і ніхто з вас не чує, що за шуми летять до вас з вітрами півночі і яке буде завтра.
Вечір чорний і м’який, між чорним небом і чорною землею, прикрив собою неуявний і глибокий світ. Не видно ні слідів, ні колій, ні бистрих порухів, ні повільного кроку… Чуйно і насторожено йде і виростає у страшний вир нове життя. І хто знає, яким словом людської мови назвати його.
V
Майже цілу ніч ясно і відкрито горіли всі вікна Морозового дому. Вони виривались з-межи галуззя молодих ялин та кущів бузку і летіли далеко, на широчінь дніпрового великого лугу. Потім вікна одно за одним погасли, і в сірому передранку запанувала навкруги тиша. Все заснуло; тільки з півночі наступало холодне повітря і вичувалося, що з ним прийде нарешті спізнена зима.
Рано на хуторі знов рух. Це той звичайний рух, що постає тут кожного ранку. Тільки сьогодні його дещо більше. До звичайних звуків надворі, де люди й тварини говорять кожний своєю мовою, долучаються інші. Чути поспішні і чіткі вислови Афогена Васильовича. — Ні, ні! Мусимо їхати! Зараз! Душенька!