— Ти б, Іване, бодай яке потрібне слово сказав, — бештає його як стій Микита, а Іван на це: — Що? Хочете, щоб я за ту жебранину та ще й спину зламав перед вами?
— То хто ж тобі не дає своє мати і не жебрати, — розважає, було, Микита, але Іван такі речі не завжди розуміє.
І так воно лишалося. Жінка Іванова, з роду Боровиків, вийшла за Івана так само, як і сестра її Катерина за Григора. Та, як бачите, не всім воно, видно, однаково Бог сприяє. В одних воно, мабуть, росте й на камені, а в других і на доброму ґрунті не сходить. Іван мав чорні вуса та не мав кебети, а як ще пішли одно за одним дітиська, так зовсім чоловік заломився, і тепер Іван Калиниченко перший у селі голодранець, а ще гірший за нього його найстарший син Михайло, якого називають Мишою. Миша Іванович мав хромові чоботи і добру сіру бекешу, що приніс з війни. Він уже там "на всіх фронтах" побував і, розуміється, скрізь "свою кров проливав". Його вже не раз чули в селі, як то він "виступав", і треба йому по-справедливому признати, що Бог не скривдив його гнучким язиком. Він все те знає до ладу і прикладу. Наговорив він там всілякої всячини, і всі вже добре знають, що "памещіков" треба до одного "зничтожити" так само, як і всю неробочу буржуазію.
А яке в того Миші ґаліфе і як у нього на голові сидить "набакер" та сива офіцерська шапка! І револьвера з собою також приніс, і всім по вечорницях хвалиться, що він не простий собі солдат, а що належав він до "рабочих і солдатських депутатів", які самим генералам указували, як і що ті мають робити.
І що ж… Миша, як не кажіть, має чисту правду. Кому, скажіть по щирості, не муляє око така "економія", як у Демидова, або такі коні, як у Микити, чи такий будиночок, як у Мороза? "Всі підземні й надземні багатства мають бути собственностю трудящих". Миша добре вивчив ці слова і знає, як і до чого їх прикласти.
Микита про таке ще не думає і гостить усіх. У нього зараз повно реготу й пісень. Всі себе чують тут, як дома, а такі, як Сопрон, навіть краще, ніж дома. Ось він стявся з Мишою за "учредітельне собраніє", бо Сопрон знає далі і більше, ніж Миша.
— Лєнін з Троцьким, — каже Сопрон, — післали все те "собраніє" в дубину. Буде управлять народ, "совєти". Всі трудящі.
Петро натомість заливається в піснях з молодицями, навіть Катерина Львівна не зовсім схвально на нього за це позирає. Але при боці Петра — дячиха, молодиця, мов точена, її Лариса також тут. Наталка розпашілась і горить. Старші і молодь, молодь і старші — столи у світлицях і в кухні, всі разом, перші і останні, гостюють, аж шумом довкола шумить.
— І як то воно, як подумаєш, — просторікує сусід Гнат, що був так само, як і Іван Мороз, у німецькому полоні, — що то значить наша добра земелька, їж, хоч розпережись. Га? А чи тямите ви, Іване Григоровичу, у нас таке, як було в німця? Брукву їли. Вірте не вірте!
— А що ж там у них? Недорід, чи як? — питає між іншим старий Калиниченко.
— Який там недорід! Фабрики у них, от що.
— Фабрики? Фабрики — добре діло.
— Добре то воно добре. А от ви порівняйте: в Германії війна і в нас війна. В Германії їдять брукву і то обмірано, а у нас от, як бачите…
— Не вірю, щоб фабрика замінила землю, — каже на це Микита.
— Е, дядьку Микито, не кажіть, — перечить Сопрон.
— Ти, Сопроне, голова мудра, а я кажу, як можу і як умію. По-моєму, земля — перша фабрика. Я так своєю дурною головою міркую, що на землі і фабрика потрапить видержати. А вже без землі…
— Без землі, — каже Гнат, — далеко не заїдеш.
— Я думаю, — втручається в розмову Іван Мороз, — що найкраще мати і землю, і фабрику.
— О, о! Рихтик! Правильно! Що там, люди добрі, казати! — бурхливо підтримав Івана Микита. — Земля тобі дасть зерно, а от без машини його не з’їси. Але фабрика — не фабрика, люди чесні, а тепер у нас свято, зійшовся рід, Бог нам дав, то зужиймо! Куме! А випийте! А що ви, кумо, запишалися, як засватані? Закусіть.
— Та беріть, люди добрі, щось, — до тону Микити приєднувалась Югеня. — Та заживіть! Та вибачайте! Чим багаті…
— Дай, Боже, нам і нашим дітям такого добра, кумо Югеню, — просторікує Гнат.
Пили. У Микити пили, у сусідів пили. Вся вулиця вже впита і співає. Холод, не холод — по дворах, по подвірках, попід повітками та по перелазах… Без шапок і без кобеняків. Дівчата й молодиці, і бувші солдати в шинелях. Вся земля йде ходором, і навіть на кутку Кудріях не витримав бубон, хоч воно ще, як то кажуть, і не годиться, поки води не освятять. Та нічого тепер не вдієш. Війна забрала роки і порядки, а тепер до всього "слабода", так що і в церкву з цигаркою зайти вже не робить, як бувало, гріха. От, приміром, візьміть ви такого Мишу! Що? Війна. А війна прожирає совість людську, як іржа залізо.
Зайдіть тепер до першої хати першого села. Стіл, на столі миси смаженого, вареного, печеного, а над усім пляшки, яких хочете розмірів, а довкола всього дядьки та їх жінки, та свати з кумами, і все те червоне, спітніле, а губи блищать, а очі сміються з усього світу. Ха-ха-ха! — лунає з кожної полтавської хати розкотисто, соковито й грішно. Повногруді куми в шовках і в корсетках з намистами та дукачами вилігують, бий його, сила Божа, в обіймах фронтових своїх чоловіків, і, здається, не робиться, як то кажуть, твоє-моє, а хто до кого і з ким, аби було міцно, гаряче і добре. Співали при тому всі. Не було неспіваючих. Всі пісні з цілих тисячоліть вийшли на світ Божий, і цей великий, пробачте, п’яний хор без керма й диригентів гримів, мов грім, від краю до краю.
А скільки говорилось, викрикувалось, шепталось і нашіптувалось. На перелазах, попід стріхами, по темних коморах і по хатах. По клунях, поміж кулями й околотами виминались лігва, стогнала і охала густа темнота, і гостро плямкало насичене млісною й п’яною млою повітря.
І це ось триває третій день. Не диво, що знайшлися й такі, що не знали, куди їм зі "слободою". Пішли до Демидова, кинули палаюче клоччя і бомби, яких не знали, на що зужити, і все горіло, як сильні Божі свічі перед страшним престолом.
— Не гаразд воно, куме, святий хліб у скирдах з димом пускати, — розважає з того приводу зовсім сам не свій Микита.