Через місяць по своєму приїзді Віктюрнієн був змушений узяти ще десять тисяч франків у свого нотаря. Він тепер часто грав у віст у герцогів де Наваррена, де Шольє, де Ленонкура та в клубі. Спочатку він виграв кілька тисяч франків, але незабаром програв тисяч п'ять або шість і відчув необхідність завжди мати при собі гроші для гри. Віктюрнієн був наділений від природи вдачею, яка подобається в товаристві і дозволяє нащадкам вельможних родів підноситись як завгодно високо. Його не тільки відразу прийняли до гурту золотої молоді, але йому навіть стали заздрити. А коли молодий д'Егріньйон відчув, що йому заздрять, він пережив напад такого п'янкого торжества, яке, звичайно, не могло заохотити його до обачності. Навпаки, він повівся за цих обставин вкрай нерозважливо. Зовсім не цікавлячись, скільки в його розпорядженні коштів, він тринькав гроші, наче його гаманець мав наповнюватися сам собою; він забороняв собі думати, до чого все це може призвести. В безтурботному товаристві світських гультяїв, закрученому у вирі свят та розваг, учасники з'являються, мов актори на сцені, в яскравих і розкішних костюмах, причому ніхто не цікавиться їхнім статком: обговорювати такі питання вважається там ознакою вкрай поганого тону. Кожен повинен брати приклад з природи й примножувати свої багатства потай. Можна трохи побазікати про чиєсь бучне банкрутство, жартома поцікавитися, скільки грошей у того, кого ти вперше побачив, але не більше. Молодика, який, подібно до Віктюрнієна, має підтримку всесильних вельмож із Сен-Жерменського передмістя і якому навіть вони приписують набагато більший статок, ніж у нього є (хоча б для того, щоб він нічого в них не просив — усе це дуже тонко, дуже ґречно, легким натяком, ніби випадково кинутою фразою), одне слово, молодого графа, вродливого, добромисного, розумного, завидного жениха, чий батько досі володіє спадковими маєтностями і родовим замком,— такого молодика, безперечно, прийматимуть із розкритими обіймами в усіх домах, де є знуджені молоді жінки, матусі з дівчатами на порі або гарненькі вітрогонки без посагу. Тому вищий світ із усмішкою посадив Віктюрнієна в перші ряди свого театру. Ці перші ряди, схожі на крісла, що їх колись ставили на сцені для маркізів, досі існують у Парижі, де змінюються назви, але не суть речей.
У салонах Сен-Жерменського передмістя, куди допускали дуже обмежене коло людей, Віктюрнієн зустрів двійника шевальє в особі відама48 де Пам'є. Відам був ніби другим шевальє де Валуа, але піднесеним до десятого степеня, наділеним усіма перевагами багатства та високого становища. Цьому люб'язному старому вельможі охоче звіряли всілякі таємниці, він правив мовби за газету аристократичного передмістя; а втім, він ніколи не базікав зайвого і, як усі газети, розголошував тільки те, що можна було розголошувати. Таким чином Віктюрнієнові довелося ще раз вислухати високі теорії, які колись йому проповідував шевальє. Відам напрямки порадив д'Егріньйонові завести роман з великосвітською дамою й розповів йому про пригоди своєї молодості. Але те, що відам де Пам'є дозволяв собі в ті часи, настільки далеке від сучасних звичаїв, коли таку велику роль у любовних пригодах відіграють душа й пристрасть, що не варт переказувати його оповідь людям, які однаково йому не повірять. Але славний відам цим не обмежився; під кінець він сказав Віктюрнієнові:
— Я запрошую вас завтра пообідати зі мною в одному шиночку. А після Опери, куди ми підемо перетравлювати їжу, я поведу вас в один дім, де ви зустрінете людей, які прагнуть познайомитися з вами.
Відам почастував Віктюрнієна вишуканим обідом у "Роше де Канкаль". Крім молодого д'Егріньйона, там було тільки троє запрошених: де Марсе, Растіньяк і Блонде. Еміль Блонде, земляк молодого графа, був письменником і ввійшов до вищого товариства завдяки своїм взаєминам із чарівною молодою жінкою, родом з тієї ж таки провінції, що й д'Егріньйони, графинею де Монкорне, уродженою де Труавіль; її чоловік, генерал де Монкорне, був одним з наполеонівських генералів, котрі перейшли на бік Бурбонів. Відам терпіти не міг обідів, у яких брало участь більше шістьох. У таких випадках, вважав він, не може бути справжнього втішання ні бесідою, ні наїдками та вином.
— Я ще не сказав вам, дорогий хлопче, куди поведу вас сьогодні ввечері,— мовив він, узявши Віктюрнієнову руку й поплескуючи по ній.— Ми підемо до панни де Туш, де збирається тісний гурточок молодих вродливих жінок, які претендують на розум. Література, мистецтво, поезія, одне слово, всі таланти там у пошані. Вітальня панни де Туш — один з тих салонів, де панує інтелект — правда, вбраний у монархічну мораль, цю ліврею нашого часу.
— Там іноді нудишся і стомлюєшся так, ніби взув нові чоботи, зате в тому салоні бувають жінки, яких більше ніде не зустрінеш,— зауважив де Марсе.
— Якби всі поети, що приходять туди обтесати свою музу, були такі, як наш приятель,— сказав Растіньяк, фамільярно поплескуючи Блонде по плечу,— то ще можна було б повеселитися. Але ж у наших вітальнях, наче пошесть, поширилися всілякі оди, балади, пустопорожні поетичні роздуми та глибокодумні романи — і не тільки поширилися, а й заполонили всі уми.
— Аби тільки ці перодряпи не розбестили наших жінок. Хай знаджують лише дівчат, і я нічого проти них не матиму,— сказав де Марсе.
— Панове, ви вторгаєтесь на мою територію,— зауважив з усмішкою Блонде.
— Замовкни! Ти вкрав у нас найчарівнішу світську жінку, пройдисвіте,— вигукнув Растіньяк,— а нам, бач, не можна вкрасти кілька твоїх ідей, причому не найблискучіших.
— Справді, цьому шельмі здорово пощастило,— сказав відам, смикнувши Блонде за вухо.— Та, можливо, Віктюрнієнові сьогодні пощастить ще більше...
— Уже? — вигукнув де Марсе,— Та він лише один місяць тут, він ледве встиг обтрусити з себе пилюку свого замку й обсохнути від розсолу, в якому його зберігала тітка. Ледве встиг придбати собі більш-менш пристойного англійського коня, модне тільбюрі, грума...
— Та ні, грума в нього немає,— сказав Растіньяк, уриваючи де Марсе.— Він привіз сюди із свого закутня якогось селюка; Бюїссон, кравець,— а він чудово тямить у лівреях — запевняє, що те вайло не вміє носити навіть куртки...