А між тим ніч опускається на літературно-мистецький Київ. Ідеологічна. З вуст до вуст передаються подробиці зустрічі незабутнього Микити Сергійовича з творчою інтелігенцією Москви. Нарешті надрукована промова тодішнього ідеолога Іллічова. У Києві йому підспівує теж незабутній секретар ЦК КПУ Скаба. "Компостери" починають активно шукати "абстракціоністів". Середньовіччя — у двадцятому віці, хіба що вогнища не горять на майданах. Новий, шістдесят третій, рік ми з Іриною зустрічаємо у Спілці письменників. Новорічна вечеря, танці під баян, лотерея. Я виграю паку конвертів без марок. Ми — сміємося, ми не знаємо, що цей виграш — пророцтво, попередження долі. Ми ще не знаємо, що цим конвертам подорожувати, з військовим трикутником, через усю велетенську імперію, аж до китайського кордону…
На початку нового року мене без жодного попередження звільнили з роботи в редакції "Літературної України". Формальна причина була: не можна, мовляв, дружині і чоловікові працювати в одній установі. Справжньої причини не казав ніхто. Я повисав у повітрі — без роботи, без житла і — без прописки в Києві. Раніше ми з Іриною про мою прописку і думати не думали, хіба могли ми зі своїх духовно-творчих вершин опускатися до якихось там побутових формальностей? Тепер виявилося, що без київської прописки годі й надіятися знайти роботу. А без довідки з місця роботи у Києві не пропишуть, хоч я й одружений на киянці. Коло замкнулося. Його неждано розірвав Борис Буркатов, тодішній відповідальний секретар редакції "Літературної України". Таємно від редактора він видав мені довідку — ранішим числом. І мене — прописали. Але невдовзі виявилося, що прописка — лише зачіпка. У редакціях київських газет і журналів є вільні місця, але мене — не беруть. Я старанно заповнюю там і сям анкети, мене просять зайти "завтра", а завтра — ввічлива відмова. Уже через багато років, будучи головним редактором "Києва", я зрозумів цю систему. Редактор, перш ніж сказати мені "так", мусив подзвонити по тільки йому відомому телефону або й зустрітися з куратором. Куратор мусив сказати "так", а редактор — уже повторив би за ним — мені. Але у випадкові зі мною куратор, певно, "так" не казав…
Один час я ходив на Кіностудію ім. Довженка, наче на роботу, трохи не щодня. Були місця в сценарійній майстерні. Василь Земляк і Олександр Сизоненко, які працюють у головній редакції кіностудії, прекрасні письменники і прекрасні люди, приязно усміхаються мені назустріч, нахвалюють моє "Колесо" і заявки на кіносценарії — просять зайти завтра. Оте "завтра" розтягується на місяці. На столі у прогресивного адміністратора і чудової людини Василя Цвіркунова лежать заповнені мною папери. Він теж приязно усміхається і обіцяє вирішити справу з моїм працевлаштуванням — завтра. Нарешті я потрапляю на прийом до тодішнього міністра кіно Святослава Іванова. Імпозантний, ще порівняно молодий міністр розмовляє зі мною дуже приязно, обіцяє найближчими днями взяти мене на роботу і — нічого не робить.
Минуло літ п'ятнадцять. Святослав Павлович купив у Халеп'ї, на моїй вулиці, хату. Уже він був не міністром, уже не їздив у чорній "Волзі", а добирався до Халеп'я автобусом, з рюкзаком за плечима. Система і його — пожувала і виплюнула… Ми часом зустрічалися, навіть чаркували. Святослав Павлович виявився доброю і розумною людиною, любив згадувати про свої зустрічі з "вищенькими" у коридорах влади. Зайшла мова і про мій давній візит до його міністерського кабінету: "Хіба ви, Володю, не розуміли, що я нічого не міг для вас зробити, як би того не хотів? Навіть будучи на такій високій посаді? Ви ж були те, що зветься — під ковпаком! Вашу долю вирішували інші, в інших кабінетах…"
Тоді, в шістдесят третьому, я цього ще не розумів. Не розумів, чому усі ці високоосвічені, добрі люди граються із мною, як той кіт з мишеням. А вони — служили Системі. Як пізніше, будучи два роки головним редактором, служитиму я. Мене ж Система "виховувала", як герой мого оповідання "Сад" "виховував" дерева, аби вони формували свою крону точно за його схемою. Розумом я не розумів, але — відчував. Згадуючи уроки з фізики у середній школі, я справді почувався піддослідним звіреням, посадженим під скляний ковпак. З-під склянки повільно висмоктують повітря і спостерігають холодними очима, як звіреня задихається. План досліду, звичайно, не передбачав моєї смерті від задушшя. Дякувати долі, були все ж роки шістдесяті, а не тридцяті. Система демонструвала свою силу, свої можливості. Демонструвала не лише для мене, а й для моїх колег, по літературі. Саме мені на той час випала роль жертви, піддослідного. У сімдесяті, ще жорстокіші часи, на роль жертви прирекли уже інших…
А ми, ті, хто був у залі, а не на сцені, де демонструвалися досліди, мовчки спостерігали і сопли у дві
дірки…
Коли перехоронювали у Києві тіло Василя Стуса і зійшлося так багато люду, я дивився на процесію і думав: "Як багато сьогодні у Василя друзів і шанувальників таланту! А де ж ми усі були, коли планомірно, зо дня у день, з року в рік — убивали Поета, Людину?!" А в перших же рядах, за труною, ішли люди з нагородами, з преміями, впливові! в ті, застійні, роки.
Вічний, допоки й житиму, біль душі моєї.
17. "І знову буде зима…"
Рядок з тодішнього вірша Ірини Жиленко. А далі: "знову буду сама, буде падати сніг на мої письмена…"
Була зима і був сніг, але ми ще були — разом.
Змінювалися пори року, а зима — залишалася, Ідеологічна.
Я часто думаю: навіщо усе це пишу? Аби засвідчити, що і я — страждав? Смішно. Нині виявляється, що усі — страждали… Навіть ті, хто усе життя просидів у президіях, отримав усі можливі і неможливі нагороди, премії. Люди відмовляються від свого минулого, від написаного, аби хоч на мізинчик свій пов'язати марлеву пов'язочку страждальця. Від премій, нагород і всього іншого, матеріального, щоправда, не відмовився ще ні" хто. "Один із небагатьох літераторів, хто ніколи не прославляв Леніна, партію", — читаю в популярній газеті про одного з поетів. А між тим, ніхто так талановито в останні десятиріччя не оспівав "Леніна і партію", як цей поет. І — жодного слова каяття. Як і від авторів тих багатьох, щедро премійованих романів, які виховували уже наше покоління наївними романтиками соціалістичної доби. А тепер, як той Пілат, умили руки, косячи убік — ще й міжнародних премій. Не відмовляюся від жодного слова, написаного мною за три десятиліття. Це все — я. Ніхто, врешті-решт, не водив за мене моєю рукою. Я вірив у можливість побудови соціальне справедливого суспільства. Хоч бачив усе, про що писав у найгостріших своїх книгах. Де не вірив, переконував себе, що — вірю.