"Лариса Чала подзвонила в ЦК щодо нашого вечора — чи писати інформацію. Відповіли — вечора не буде. Заборонено. Чому? Іван Дзюба побіг у ЦК. Почали викручуватися: ви, мовляв, попереду батька в пекло лізете, хай спочатку офіційний вечір відбудеться. Іван запитує: що ж ви раніше думали? Афіші розклеєні, люди знають, ми готувалися, виступатиме Шабатіна з оркестром. Відповідають: Шабатіна уже відмовилася. Так ніхто толком і не зміг пояснити, чому вечір забороняють.
31 липня, за кілька годин до початку вечора, раптом кажуть Іванові, що ніхто вечора не забороняє, що усе це — плітки…
Увечері сходимося. Приїхав Іван Драч. Микола Вінграновський сяє, як самовар, — у нього народився син. Дзюба вийшов на естраду і тільки розтулив рота, як із обох динаміків обіч сцени рвонула на повну гучність музика. Ми аж отетеріли. Стоїмо. Музика скінчилася, оголошують: "Завтра, 1 серпня 1963 року, в приміщенні театру імені Лесі Українки відбудеться вечір, присвячений пам'яті поетеси". І знову — музика. Хлопці побігли в приміщення. Там якийсь тип крутив магнітофон. "Припини зараз же!" — "Не можу, у мене — наказ". — "Припини, бо ми тобі!.." — рвонулися найбільш гарячі молоді. "Одійдіть, бо викличу наряд міліції, у мене — телефон". Хлопці змушені були відійти, Дзюба кілька разів безуспішно намагався перекричати музику. Люди почали обурюватися. Тоді Дзюба попросив людей підійти ближче і сказав, що ми хотіли провести вечір, але чиясь горе-голова хоче нам завадити. Тому ті, хто хоче, аби вечір Лесі Українки відбувся, хай одійдуть убік. Овація. Натовп рушив у глибину парку. Дзюба попереду ніс афішу з портретом Лесі Українки. Якийсь дідок поруч мене обурювався: "К коммунизму идем, а вечер Леси Украинки запрещают". На алеї, біля чавунної огорожі стадіону, зупинилися. На огорожі з'явилися афіші, портрети поетеси. Хлопці принесли лаву. Дзюба вибрався до неї, і — почалося… Майже півтори години вистояли люди на ногах, і ніхто не одійшов. Прекрасно читала Лесині вірші Тетяна Цимбал, виступали Драч, Вінграновський, я, Тельнюк, а потім — хто хотів. Тепер про себе. Пережила кілька важких хвилин. Коли побачила, як настирно намагаються зірвати вечір, злякалася. А тут ще й Володя, Гриць Халимоненко і Віктор Зарецький. Усі умовляють не виступати. Бо ж не варто ризикувати можливістю друкуватися для сорока людей. Вже було погодилася. Але потім так гидко і прикро стало на душі від того, що боюся. Вирішила виступити. Для твердості сказала собі навіть уголос: "Хай мені буде не знати що, я — виступлю!" Це мені потрібно для мене самої. Стемніло. Я вже не могла розібрати написаного, а напам'ять вірша не знала. Думаю: невже не виступлю? Коли гукають: Жиленко, Жиленко! Я вибралася на лаву, хлопці палили смолоскипи з газети, аби мені було видніше. Газету за газетою. Слово честі, заради таких хвилин варто було постраждати. Клапті сажі літали в повітрі, опускалися на мене, смолоскипи створювали якусь дивовижну музику тіней. Читали допізна. Домовилися в суботу піти на могилу до Лесі. Після вечора я, Володя, Драч, Дзюба з Мартою, Вінграновський та Сверстюк пішли до Романа Корогодського. Погомоніли трохи і розійшлися, бо дуже були стомлені.
…Що ж, мене можна привітати. Це було зроблено так грубо і нерозумно, що диву даєшся. Як ми й чекали, цей вечір був вибухом… ЦК шаленіє. Мене вигнали з роботи. 2 серпня, буквально за кілька хвилин. Раптом на планівці головний редактор "Літературної України" Цмокаленко закричав: "Жиленко розкладає лінощами увесь колектив! Вона абсолютно нічого не робить! Цілими днями сидить і зітхає або іде гуляти!.." І т. д., і т. п. Очі полізли на лоба не тільки у мене, а у всіх: коли це я встигла не тільки сама "розкластись", а й "розкласти" колектив. Адже я тільки тиждень як повернулася з Буковини. Три відділи редакції запрошують мене до себе. І ось — на тобі. А Цмокаленко гримів далі: "Я вважаю, що Жиленко не пристосована до роботи в редакції, їй краще іти на творчі хліби… Одразу ж після планівки подавайте заяву про звільнення!.." Я вже звикла не дивуватися нічому. Але це вже було надміру. Стільки бруду! Підхопився мій ліпший сусіда по кабінету і "друг" Анатолій Боженко: "Правильно! Час рішуче боротися з лінощами. Усе, сказане щодо Жиленко, на жаль, факт". Декілька людей хотіли сказати слово на мій захист (Плачинда, Ганна Борисівна, Тельнюк), але усіх їх спопеляв редакторський цеківський погляд і голос: "Ви що, не згодні?!" Коли Плачинда захищав, навіть поглузував: "Не старайтеся, Сергію Петровичу!" А потім підвелася, вийшла і так грюкнула дверима, що редактор, як мені розповідали, аж підскочив. І тут же висунув нову тезу: "Вона не поважає колектив!.."
Другого дня я подала заяву. На ім'я головного редактора "Літературної України" Д.Г. Цмокаленка: "Прошу звільнити мене від обов'язків літпрацівника редакції газети "Літературна Україна", оскільки я обурена Вашою ганебною поведінкою на зборах 2 серпня 1963 року, коли Ви брутально і безпідставно ображали мене. Працюючи в редакції, я ніколи не мала зауважень, попереджень або доган за незадовільну роботу. Відзначалася преміями. Трудову дисципліну не порушувала! Усі завдання редакції виконувала. Звільняти мене Ви не мали ніякого права, але я піду сама, оскільки працювати з Вами в редакції надалі вважала б за приниження власної гідності. Ірина Жиленко. 3.VIII.63 р.".
Того дня я одягла білу, в квітках, спідничку, вишиту волошками блузку, купила повітряну кульку і пішла до Спілки. Нас викликано до спілчанських начальників. Але не хочеться писати про ту ганебну лайку, коли Козаченко і Дмитренко за кожним словом додавали "групівщина" або "щось гірше"… Віктора Зарецького чотири години мордували в ЦК. Причому відверто називали Драча "контрреволюційним поетом", а щодо Дзюби — цинічно заявляли, що його, мовляв, "тільки хвороба рятує", а то ми б йому дали… Хлопці написали протест у ЦК КПРС. Не знаю, що з того вийде…"
Нічого з того, звичайно, не вийшло… Хоч протест підписали, як свідчить далі Ірина, Стельмах, Сосюра, Штогаренко, Майборода.
Я більше пам'ятаю похід того ж таки року, із смолоскипами, до пам'ятника Іванові Франку. Збиралися ми біля Інституту харчової промисловості, на вулиці Володимирській. Там, в актовому залі, відбулася, так би мовити, офіційна частина. Потім ми вишикувалися в колону, запалили смолоскипи справжні, загодя приготовлені у клубі творчої молоді, і рушили вниз, до пам’ятника поетові. Попереду крокували Алла Горська і Віктор Зарецький, ми з Іриною і з Володимиром Нероденком — десь за ними. В українських вишитих сорочках. Уже стемніло. Ми вийшли на Хрещатик. Рух машин зупинився. На узбіччі стояло багато люду. Дехто приєднався до нас, колона видовжилася. Дехто вигукував з хідників: "Націоналісти демонструють!.." Щодо націоналістів— не знаю. Принаймні я себе за націоналіста ніколи не мав. Любов до свого народу— не є націоналізм. Націоналізм, у лайливому розумінні цього місткого слова, починається тоді, коли свій народ вважають найкращим у світовій історії, а всі інші народи — підстилкою для нього. Націоналізм починається з ненависті до інших народів. Я ж вважав і вважаю, що українці, як і всі інші народи, мають право на свою історичну долю. Тільки й усього. А щодо "демонструють", то це була правда. Це справді була — демонстрація. Демонстрація того, що український народ у глибинах своїх — ще живий. Трагічна історія українства засвідчує, що як не старайся, а народ остаточно убити неможливо. Душа народу життєздатніша, аніж це здається його поневолювачам. Пізніше я напишу про це в оповіданні "Ворон": "Грицькова душа переселилася в тополю край городу. Але Марія з Борисом будувалися і тополю спиляли, бо не стачило деревини. Грицькова душа переселилася у кущ порічок. Бориско закладав новий сад і того куща викопав. Грицькова душа переселилася в мороз, що бозна-відколи ріс біля тину. Марія принесла від сусідки цибулини жоржин і перекопала квітник. Грицькова душа переселилася в капустину, але пізньої осені качан зрубали. Грицькова душа переселилася в осот. Щоліта осот виполювали, рубаючи сапками витке коріння, і щоліта він проростав з чорної масної землі та знову зеленів на городі…"