— Після цього, сер, — мовив Візник, показуючи на стіл, аби звернути розмову на щось веселіше, — після цього я не зміг би їсти сніданку в робітному домі!
— І я теж, — притакнув Тесля, і вони завели балачку про різні ласі наїдки та які чудові потрави готували колись їхні жінки.
— Якось я проходив три дні, навіть не розговівшись ні разу, — сказав Візник.
— А я п'ять, — озвався його товариш, спохмурнівши від тої згадки. — Ходив раз п'ять днів, не мавши в животі ні крихти, крім апельсинового лушпиння, а людина ж не камінь, сер, і я тоді трохи дуба не врізав. Часом, бувало, никаєш вулицями вночі, і такий тебе розпач бере, що думаєш: або пан, або пропав. Ви розумієте, до чого це я, сер, — навіть на грабунок ладен був піти. А настане ранок — з холоду та голоду такий слабодух, що й миші скривдити не годен.
В міру того, як їхні злиденні нутрощі розігрівалися від їжі, вони розгомонілись, навіть хвалитись почали, а тоді заходилися біля політики. Можу тільки сказати, що розумілись вони на політиці не згірше за пересічного буржуа, а то ще й краще від декого, що я чув. Що мене здивувало, так це те, як вільно вони розмовляли про різні речі на світі — і про географію, і про народи, і про давнє, і про теперішнє. Як я вже казав, вони були не дурні, ці двоє. Просто вони були старі, а їхні діти не доросли до зрілого віку, щоб дати їм місце біля домашнього вогнища і тим сповнити свій обов'язок.
І останній епізод, вже як я прощався з ними на розі, коли вони повеселішали від двох шилінгів у кожного в кишені і від певної перспективи на нічліг цієї ночі. Припаливши сигарету, я хотів був викинути незгаслого сірника, аж тут Візник простягнув до нього руку. Я простягнув йому цілу коробку, але він сказав:
— Дякую, сер, але навіщо зайво витрачатись?
І поки він припалював сигарету, якою я почастував його, Тесля поквапно набивав свою люльку, щоб скористатися з того самого сірника.
— Не гаразд марнувати добро, — сказав він.
— То правда, — погодився я, а сам згадав про ребра, схожі на пральну дошку, що по них оце пройшовся рукою.
Розділ IX
ШПИЧАК
Перш за все я мушу перепросити своє тіло, що тягав його по таких мерзенних закамарках, і свій шлунок, що напихав його такою поганню. Я побував у шпичаку, їв у шпичаку, а врешті дав звідти драла.
По двох моїх невдалих спробах потрапити до Уайтчепелського тимчасового відділення, я вирушив туди завчасу і став у сиротливу чергу ще десь перед третьою після полудня. "Запускати" мали аж о шостій, але вже тої ранньої години я виявився двадцятим у черзі, а ходила поголоска, буцімто впустять тільки двадцять двох. Десь близько четвертої в черзі було нас тридцять четверо, і останній десяток не розходився тільки тому, що сподівався на яке чудо. Приходило ще багато інших, дивилися на чергу і забиралися куди-інде, впевнившися, що в шпичаку й без них буде повно.
Спершу розмова в черзі не в'язалась, аж поки мої сусіди спереду і ззаду виявили, що вони одночасно лежали у віспяному шпиталі, хоч у великому будинку, забитому хворими (їх було аж тисяча шістсот), не мали нагоди познайомитися. А тепер вони заходилися надолужувати прогаяне, спокійно обговорюючи й порівнюючи найвідразливіші подробиці своєї хвороби. Я довідався, що з віспи пересічно вмирає кожен шостий, що один з моїх сусідів пробув у шпиталі три місяці, а другий — три з половиною і що вони "просто гноїлися від болячок". У мене від тих слів мурашки забігали по тілу, і я спитав, чи давно вони з лікарні. Перший вийшов уже два тижні, а другий — три тижні. Обличчя в них були страшенно подзьобані (хоча один одного запевняли, що ряботиння не видно), а на руках і попід нігтями ще й досі визрівали віспяні "зернята". До того ще один з них, захтівши просвітити мене, видавив віспину, і вона так і порскнула з його тіла в повітря. Я зіщулився під одежею, зловивши себе на ревному благанні, щоб ті бризки не потрапили на мене.
Віспа спричинила те, що вони обидва "пустилися в нічліжани", тобто стали волоцюгами. Обидва, коли їх спіткала хвороба, працювали, і обидва вийшли з лікарні "повними банкрутами", одразу зіткнувшися з безрадісною проблемою: знайти роботу. Досі їм у цьому не таланило, і вони поприходили до шпичака, аби трохи "перепічнути" після трьох діб на вулиці.
Виглядає так, що не тільки той, хто постарів, дістає кару за мимовільне нещастя, але так само й той, кого спіткала хвороба чи нещасливий випадок. Згодом я розбалакався з іншим чоловіком — ми його прозвали "Рудьком", — котрий стояв першим у черзі — певний доказ, що він чекав майже від полудня. Десь так рік тому, працюючи якось у рибаря, ніс він важезний ящик з товаром, що був йому надсилу. Ну й от — "щось урвалося всередині", ящик гепнув на землю, він сам — теж.
В першій лікарні, куди його одразу ж віднесли, сказали, що то в нього грижа, вправили одутлину, дали трохи вазеліну її натирати, протримали чотири години і вирядили. Та не минуло й двох-трьох годин, як він знову звалився. Цього разу потрапив до іншої лікарні, де його сяк-так підрехтували. Цікаво, що його хазяїн не зробив нічого, анічогісінько для людини, покаліченої в нього на роботі, відмовився навіть "давати йому вряди-годи якусь легку роботу", коли той вийшов з лікарні. Так що вже по Рудькові. На життя він був здатний заробляти тільки важкою працею. Тепер вже така праця не для нього, і віднині й до скону шпичак, "дармівщина" та вулиці — ось і все, на що він може розраховувати, коли йдеться про їжу і притулок.
Його спіткало лихо, та й годі. Він підставив спину під затяжкий ящик з рибою, і всім його сподіванкам на щастя в житті — хрест.
Дехто з тих, що в черзі, бував у Сполучених Штатах — тепер вони шкодували, що покинули їх, та кляли себе за цю свою дурість. Англія стала для них в'язницею, і в'язницею, втекти з якої нема жодної надії. Їм не вибратися звідси. Не здатні вони нашкребти грошей на переїзд, ані якось його відробити. І країна переповнена бідаками, що хотіли б спромогтись на те саме.
Я удавав моряка, що процвиндрив гроші та манаття, і всі мені співчували та надавали багато добрих порад. Всі ці поради зводились до того, щоб я уникав таких місць, як от цей шпичак. Тут для мене нема нічого доброго. Слід податись на берег і будь-що втрапити на якийсь корабель. Піти на роботу, коли пощастить, і нашкребти сякий-такий фунт стерлінгів на хабаря економові або котромусь старшому підмітайлові, щоб той дав змогу відробити переїзд. Вони заздрили моїй молодості й силі, що рано чи пізно вирвуть мене з цієї країни. Самі вони вже не мали цієї надії. Літа й труднота життя в Англії зламали їх, гра їхня була зіграна і програна.