"Та що? Він чоловік добрий, щирий, він не приб'є її думки, не приглушить її серця, вона щаслива з ним, полюбила його… Але я!.. Що я без неї? Адже вона була моєю душею, моєю силою, моєю надією, — а що ж я тепер без душі, без сили, без надії?.. Труп! Ходячий до часу труп! Все, що я найдужче любив на світі, стало моїм горем. Якби я не був так усею душею полюбив єї, я був би тепер міг ще полюбити другу, найти втрачене щастя! Якби я не був так усею істотою полюбив свободи, не був би я тепер терпів неволі, або й неволя не була б мені такою ненависною, такою болючою!.."
І далі приходить йому на думку посліднє звидання з нею, вже замужньою, от тепер, учора, нині рано! Їх розмови, їх радість, перемішана з горем і жалем, усе те пече його, мучить, давить до землі. А прецінь він був щасливий, ох, який щасливий! Бо в ті хвилі він почув, що його давня любов не вистила, не завмерла, а жиє, палає, як давно, панує над його мислями, як давно, держить за поводи всі його бажання і жадоби, як давно… Правда, він тепер десять раз глибше почув свою страту; рана, загоєна вже з часом потроху, тепер відновилася, кров, утишена горем та недугою, знов розігралася; але що з того! З давньою любвою він почув у собі й давню силу, давню охоту до праці, до боротьби за волю…
— Ганю, серце моє, що ти зробила зо мною?— шептав він їй, упоєний труючим щастям.
— Що ж я зробила з тобою?.. Сам ти казав, що не в'яжеш мене… А я так багато, так багато перетерпіла задля тебе! Роки цілі!..
Сльози котяться з її очей, а він тисне її до серця, немов давні, хороші хвилі їх свобідної любові зовсім ще не минули.
— Ганю, доле моя, що ти зробила з собою? Чи буде у тебе досить сили опертися окружаючій погані, розвиватися і стояти за свободу, за добро, так як ми колись собі прирікали?
— Я не забула того, мій милий, і не забуду ніколи. А сили в мене стане. Мій чоловік поможе мені!
— А зо мною що станеся, Ганю? Хто мені поможе витривати на тяжкій дорозі, самому?..
Вона обіймає його і всміхається.
— Не бійся, милий мій! Не журися! Все ще добре буде, всі будемо щасливі, всі!..
Андрій хопився руками за голову і знов почав бігати по казні.
— Всі будемо щасливі, всі?! Ні, се помилка, Ганю! Всі будуть щасливі, колись, пізні внуки наші, котрі й не знатимуть того, що терпіли, як мучились діди їх та прадіди для їх щастя!.. А ми що? Одиниця серед міліонів! Яка ж єї ціна? І ми хочемо бути щасливі, коли міліони довкола нас у сльозах родяться й гинуть!.. Ні, mein Lieb; wir sollen beide elend sein. А ти не віриш тому? Побачиш! ..
Він ходив далі, широко отвореними очима вдивляючись, немов всисаючи в себе густу пітьму. І бачилось йому, що пітьма й справді плине в його нутро, всіми порами? заливає всі нерви, наповнює всі мускули, всі кості і жили, що вже не кров, а згущена пітьма котиться холодним потоком до його груді, до його серця. Його проняла судрож, йому лячно стало, але лиш на хвилю. Він хотів отрястися від того привиду, але швидко побачив, що се не привид, дійсна правда. І він ходив далі і все всисав у себе всіми порами нові хвилі холоднавої пітьми, наповнювався ними, мов губка, віддихав пітьмою, чув її холодний повів у горлі, в легких, усюди. І йому робилось чимраз легше. Біль утихав. Спомини німіли. Уява замерла і не сунула йому вже перед очі ніяких картин, ні вкритих ожеледою горя, ні залитих ярким світлом щастя, розігрітих огнем любові. Все заніміло, замерло, зупинилось.
Йому стало так легко, мов у літній купелі. Ось він хлюпочеться ледве чутно в чистих легких хвилях, що тихо-тихо, легенько-легенько повзуть круг нього, пестять його тіло. І ось йому протято жили — зовсім нечутно, зовсім без болю, і кров з них плине так лагідно, так солодко, так любо. Плине, випливає тота невсипуща, революційна кров бурлива, а на її місце починає без перепони, звільна обертатися в його жилах згущена, тягуча, холоднава — темнота… З останніми краплями крові гарячі сльози полились з Андрієвих очей. Далекий голос дзвона, мов удар грому, перервав тишу, ударив немов молотом у Андрієве ухо. Він зворухнувся, отямився.
— Ах, перша година, а я такий змучений, ледве живий! — прошептав він і напомацки почав шукати місця на ліжку побіч Митра.
— То ви, пане? — зашепотів пробуджений Митро. — Лягайте ось ту, я встану.
— Ні, ні, не треба, — відказав Андрій, — мені досить місця ось ту, коло тебе! — І він притулився побіч Митра, обнявши його рукою за шию. Ні, гаряча революційна кров ще не виплила з нього, сльози полились наново з його очей, він почав гарячо цілувати Митрове лице, і його гарячі сльози полились на молоде, дитиняче лице його непросвіченого брата.
— Ви чого плачете, пане? — спитав стиха Митро.
— Бо я нещасливий, Митре!
— Не плачте, — відказав хлопець. — Якось-то буде. Адіть, я може, ще нещасливіший від вас, та й не плачу!
Пітьма важким пластом залягла казню, придавила всі серця, що билися під її тиском: котре спокійно, котре тривожно, котре болісно, а котре щасливо. А на крайчику ліжка, обнявшися, заснули поруч себе дві молоді голови, просвічена поруч непросвіченої, і спали так спокійно, немов про ніяке горе їм ніколи й не снилося.
VIII.
Арештанти встали на другий день дуже рано. Їх збудив капрал криком та прокляттями. Зараз Стебельського і дорожівського вигнали замітати в канцеляріях та коритарах, носити воду загалом до "хатної" послуги. Дід Панько, Митро, вчорашній плачучий мужик — він був з Опакої — і чорноголовий жидик пішли з мітлами замітати місто. В казні лишилися Андрій, Бовдур і старий жид, що все ще голою головою лежав на мокрій підлозі і харчав, мов підрізаний. Бовдур також не вставав, не думав навіть митися, а тільки напився води і, мовчки передвигаючи голі, блискучі від пухлини ноги, ляг назад у свій кут.
На світі розвиднювалося. Сонце пишно сходило на погідне небо, на світі будилися люди до праці, оживали нові надії, лилися з серць молитви о хліб насущний, о здоров'я та тихий, супокійний прожиток. У казні того не було. Тут оживала свідомість людська для нової муки; перше, що тут доносилося до слуху, то були слова лайки; перше, що виривалося з уст, були прокляття.